Слідами змови

— Браунріг? Браунріг? Заходьте, хлопці. Від цього імені на мене повіяло димом палахкотливого торфу! — Що нового в Камберленді? Ви, часом, не принесли мені ромового крему?

— Боюсь… боюсь, що ні, сер, — відповів я затинаючись. — Ми… ми давно вже з Камберленду. Аби ми знали, що ви…

— Гаразд, гаразд, — швидко мовив він, зауваживши моє збентеження. — Це я жартую. Мій кухар готує такий крем, що його нізащо не відрізниш од тамтешнього. Ось зараз ви його скуштуєте. Та сідайте ж бо, сідайте! Як там Кезік, Кроствейт, Трелкелд та інші місця? Страшенно важко добиратися до них. Та якби я не був прив'язаний до двору, то частенько відвідував би домівку.

Ми ніяк не могли викласти своєї справи, бо він без угаву розпитував нас про рідні місця. Врешті я вибрав слушну мить і почав свою розповідь. Він слухав мене, не перебиваючи, аж доки я скінчив. Потім спитав:

— Це, часом, не витвір твоєї фантазії, хлопче?

— Ні, сер!

Я показав йому рукопис і написаний на звороті останньої сторінки сонет. Він прочитав його, стиснувши губи.

— Кепський вірш, — зауважив він. Потім в його очах заблищала усмішка. — Але нічим не гірший за десятки тих, що їх ми самі писали замолоду, коли були закохані. Не можна стяти людині голову за те, що вона пише погані вірші.

— Шкода, — мовила Кіт, що досі здебільшого мовчала.

— Знаєте, що я зроблю? — сказав, поміркувавши хвилину, сер Джозеф. — Сам я не можу в цьому розібратися, проте знаю одну людину, що добере змісту, якщо, звичайно, тут є якийсь прихований зміст. Я надішлю цей рукопис йому. Не турбуйтесь, ми не дозволимо, щоб п'єса містера Шекспіра знову потрапила не в ті руки. Її пильнуватимуть, як державного документа. Правду казати, якщо ви матимете слушність щодо шифру, то п'єса відразу ж набуде ваги державного документа.

— То ми вам ще будемо потрібні? — спитав я.

— О, безперечно. Вам доведеться ще раз ствердити все присягою і підписати свої свідчення. Ви вільні сьогодні увечері?

— Так, сер, після вистави ми зовсім вільні.

— Тоді домовимося на сьому годину. Тим часом не кажіть нікому ані слова. Зрозуміли?

— Так, сер.

Сер Джозеф посіпав себе за вухо.

— Ми зустрінемося не тут, — врешті сказав він. — Приходьте в дім сера Роберта Сесіля. Де він живе, вам покаже кожний. Це великий дерев'яний будинок на Стренді, обмурований цеглою. Проти нього такий гарний гладенький пішохід. Спитаєте сера Роберта. І ще одне, Браунрігу…

— Слухаю, сер?

— Пильнуй себе. Будь весь час насторожі.

Його попередження мене врадувало. Очевидячки, він сприйняв нашу розповідь навсправжки. Можливо, мені поки що не загрожувала ніяка небезпека. Навряд чи джентльмен у жовтому відразу помітить серед купи паперів на столі, що рукопис зник. А якщо й помітить, то, може, подумає, що поклав його деінде. До того ж скидалося на те, що рукопис уже непотрібний: сонет був переписаний у двадцяти шести примірниках, отож джентльмен у жовтому не дуже його й розшукуватиме.

— В кожному разі, — запевняв я Кіт дорогою додому, — джентльмен у жовтому не знає, що мені відомо, де він живе. А вже йому й на думку не спаде шукати зв'язок між мною, бідолашною дівчиною, яку він потішав учора ввечері, та двома закоханими в човні.