Червона трава
- Автор: Виан Борис
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №4
- Переводчик: Владислав Борсук
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Червона трава». Краткое содержание книги:
Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.
Ліль прочинила двері до Грайвесниної кімнати. Все було на своїх місцях: трельяж, ліжко, стінна шафа. Усюди лад і легкий запах жасмину. Обидві пішли до сходів. Цього разу черепицю було видно вже на половині даху, в шостому ряді один шматок трішки надбитий.
— Це блискавиця, — виснувала Ліль. — Сапфіра разом з кімнатою забрала блискавиця.
— Не хочу, — сказала Грайвесна. Тепер її очі були сухі. Вона трималася з останніх сил. — Отак тут завжди… — вичавила вона з себе. — Кімнати не було, і Лазулі не було. І я нікого не кохаю. Я піду вниз, Ліль, ходімте зі мною.
— Ех, Лазулі… — приголомшено мовила Ліль.
Вона спускалася вниз і не чула свого тіла. Коли відчиняла двері кімнати, не зразу наважилась повернути клямку — боялася, що і її помешкання поглине морок. Вона пройшла повз вікно, і по спині в неї перебіг холод.
— Яка вона лиховісна, ця червона трава, — сказала Ліль.
Розділ 31
Опинившись біля води, Вольф набрав повні груди солоного повітря й потягся. Скільки сягало око, лежав океан, живий і спокійний, позаду — рівні піски. Вольф скинув із себе все й увійшов у воду. Вона була тепла, заспокійлива, босі ноги ступали по темно-сірому оксамиті. Він ішов і йшов. Дно було похиле, й він мусив довго брести, поки забрів по плечі. Вода була чиста й прозора, він бачив свої білі ступні, які здавалися більшими, ніж насправді, бачив невеличкі хмарки піску, які здіймалися під ногами. А тоді поплив, набираючи в рот води і смакуючи пекучу сіль, раз у раз поринав з головою, і вода цілком огортала його тіло. Нарешті він неквапом повернув до берега. Біля його одежі на складних стільчиках з жовтими ніжками видніли чорні силуети двох літніх жінок. Вони сиділи спинами до моря, тож голий Вольф сміливо вийшов з води й став одягатись. Коли набув пристойного вигляду, жінки обернулись, ніби керуючись якимсь таємничим інстинктом. На них були безформні капелюхи з чорної соломки та вицвілі шалі, як у всіх старих жінок, що сидять на березі моря. Кожна тримала в руках торбинку із застібкою у вигляді білої мушлі, в сумочках лежало вишивання хрестиком. Ноги старшої, у білих бавовняних панчохах, були взуті в темно-сірі черевики «під добу Карла IX», стоптані на задниках. Молодша мала на ногах ветхі капці, і крізь нитки її панчіх прозирали варикозні вени. Між жінками Вольф запримітив невеличку мідну табличку з викарбуваним написом. Особу в стоптаних шкарбанах звали панна Елоїза, її сусідку — панна Аглая. Обидві носили пенсне в сірій сталевій оправі.
— Ви пан Вольф? — спитала панна Елоїза. — Нам доручено побесідувати з вами.
— Атож, — підтвердила панна Аглая, — побесідувати.
Вольф доклав чималих зусиль, аби пригадати план, що його вже трохи призабув, і нажахано здригнувся.
— На тему… ко… кохання?
— Цілком слушно, — сказала панна Елоїза, — ми — фахівці.
— Атож, фахівці, — вторувала їй панна Аглая.
Вона вчасно помітила, що її литки відкрилися більше, ніж треба, і сором’язливо обсмикнула спідницю.
— Мені нічого вам сказати… — пробелькотів Вольф. — Як я можу…
— О! Ми здатні вислухати будь-що, — запевнила його Елоїза.
— Будь-що, — підтвердила Аглая.
Вольф обвів очима пляж, море, сонце.
— Не варто про це на пляжі, — сказав він.
Проте саме на пляжі його й спіткала одна з найперших несподіванок. Він зі своїм дядьком ішов повз кабінки, коли звідти вийшла молода жінка. Вольф уважав за ненормальне дивитися на жінку, якій понад двадцять п’ять, але дядько із зацікавленням озирнувся й кинув щось про її гарні ноги.
— Як ти це визначаєш? — спитав його Вольф.
— Очима.
— А я не вмію, — визнав він.
— Дарма, згодом і ти навчишся, — відповів дядько.
Це бентежило. Одного ранку він прокинеться і зможе сказати: оця має гарні ніжки, а ця — ні. Але що відчуваєш, коли з категорії незнайків переходиш до категорії знавців?
— То почнімо? — Голос панни Аглаї повернув Вольфа в сьогоднішній день. — Ви завжди любили дівчаток свого віку?
— Вони хвилювали мене, — сказав Вольф. — Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.
— А чому? — поцікавилася панна Елоїза.
Вольф ненадовго замислився.
— Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, — сказав він. — Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.