Червона трава
- Автор: Виан Борис
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №4
- Переводчик: Владислав Борсук
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Червона трава». Краткое содержание книги:
Віан витворює свій власний образ дійсності, що спирається не так на реальний досвід, як на певний «культурний код». Його химерна, пародійно-гротескова проза вводить читача в особливий фантастичний світ, який, проте, щонайтісніше співвідноситься з навколишньою дійсністю, а його умовні, маріонеткові персонажі відзначаються разючою людською вірогідністю своїх перечувань. Можливо, не кожному читачеві заімпонує така вигадлива письменницька манера, однак познайомитися з цим своєрідним явищем літератури, безперечно, має бути цікаво.
Коли в кімнаті не зосталося нікого, крім Грайвесни та Сапфіра Лазулі, його тіло зробилося молодим і гарним, як за життя. Обличчя без жодної подряпини набуло вмиротвореного виразу. Праве око тьмяно виблискувало під довгими опущеними віями. І тільки на могутній спині недоречною плямою лишався блакитний сталевий трикутничок.
Грайвесна ступила до дверей. Ніде анішелесть. Останні пелехи сірої пари злодійкувато шаснули по підвіконні. Грайвесна вилетіла з кімнати, грюкнула дверима й побігла коридором. Цієї ж миті кімнату осяяв спалах, яскравіший за всі попередні, і одразу ж за ним прогуркотів оглушливий вибух. Стіни задвигтіли, наче згори на будинок гахнув чийсь велетенський кулак. А по тому запала цілковита тиша, тільки у вухах Грайвесні ще шуміло, нібгі вона поринала в пучину.
Розділ 30
Вона відпочивала на ліжку подруги. Поряд сиділа Ліль і дивилася на неї з ніжним жалем. Грайвесна ще доплакувала останні сльози, тамуючи гіркі схлипи і не випускаючи її руки.
— Ну, що скоїлось? Звичайнісінька буря. Не бери так близько до серця, Грайко, — говорила Ліль.
— Лазулі більше нема… — вимовила Грайвесна.
Сльози її висохли. Вона підвелась і сіла на ліжку. Погляд блукав, вигляд був несамовитий.
— Що це ти таке кажеш, цього не може бути, — мовила Ліль.
Вона відчувала дивну загальмованість усіх своїх реакцій. Лазулі — живий, Грайвесна марить, не інакше.
— Він там, нагорі, мертвий! — не вгавала Грайвесна. — Лежить на підлозі голий, з ножем у спині. Усі інші пощезали.
— Що за інші? — спитала Ліль.
Марить вона чи не марить? Рука начебто не гаряча.
— Чоловіки в чорному, — сказала Грайвесна. — Він хотів усіх їх повбивати, але збагнув, що це йому не до снаги, і порішив сам себе. Тільки тоді я їх усіх побачила, разом з моїм Сапфіром… Я думала, він збожеволів… але я всіх їх бачила, Ліль, я їх побачила, коли він упав.
— Які вони були? — спитала Ліль.
Вона не зважилася питати про Лазулі. Лазулі там, нагорі. Мертвий… Та ще й ніж… Не дочекавшись відповіді, вона підвелася.
— Ходім подивимось…
— Я боюся… — відповіла Грайвесна. — Вони розтанули, як дим, і всі були схожі на Лазулі. Як викапані.
Ліль стенула плечима.
— Нечувана легковажність, — сказала вона. — Що, власне, сталося? Ти не захотіла його, і він наклав на себе руки? Так треба розуміти?
Грайвесна ошелешено поглянула на Ліль.
— О, Ліль! — тільки змогла вона сказати і вдарилась у сльози.
Ліль рушила до дверей.
— Не можна його лишати там самого, — пробурмотіла вона. — Треба перенести сюди.
Грайвесна теж підвелася.
— Я з вами.
Ліль здавалася розгубленою і не знала з чого починати.
— Лазулі живий, — нашіптувала вона. — Вмирають не так.
— Він наклав на себе руки, — сказала Грайвесна. — А я так любила його цілунки.
— Горенько моє, — зронила Ліль.
— Занадто вони складні, ці чоловіки, — сказала Грайвесна. — Ох, Ліль, як би я хотіла, щоб цього всього не було, щоб зараз було вчора або кілька хвилин тому, тоді, коли він обіймав мене… Ох, Ліль…
Вона пішла слідом за жінкою. Ліль на мить прислухалась, тоді рішуче побралася сходами вгору. Кімната Грайвесни була перша ліворуч, Сапфірова — праворуч. Кімната дівчини виявилась на місці, а та, друга, що праворуч…
— Що тут було, Грайвесно? — здивувалася Ліль.
— Не знаю, — мовила та і вчепилася Ліль у руку.
Там, де досі була Сапфірова кімната, лишився тільки похилий дах і коридор, який тепер нагадував лоджію.
— А де ж кімната? — вигукнула жінка.
— Я не знаю, Ліль, — відказала Грайвесна. — Я не знаю. Я піду звідси, Ліль, мені страшно.