Таємниця Жовтої кімнати
- Автор: Леру Гастон
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, № 4-7
- Переводчик: Катерина Квітницька-Рижова
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Таємниця Жовтої кімнати». Краткое содержание книги:
— Фредерік Ларсан справді дуже сильний шукач і виправдовує свою репутацію. Знаєте, як він знайшов шкарбуни татуся Жака? Поблизу того місця, де ми помітили відбитки елегантних черевиків, а сліди шкарбунів зникли, на вологій землі була прямокутної форми ямка, в цьому місці нещодавно лежала цеглина. Ларсан її пошукав, а коли не знайшов, одразу ж здогадався, що вбивця скористався нею як грузилом, щоб потопити в озері небезпечні черевики. Розрахунок Фреда виявився точним, про що й свідчить його знахідка. Я це прогавив, щоправда, моя увага вже тоді була зайнята іншим, бо надмірна кількість обманних слідів, які лишив убивця, а також розмір чорних відбитків, які відповідали розмірові ноги татуся Жака, — я їх порівняв непомітно для старого на підлозі Жовтої кімнати, — усе це переконувало мене в тому, що злочинець хотів звернути вину на старого. Це й спонукало мене, якщо пам’ятаєте, сказати татусеві Жаку, що берет, знайдений у цій фатальній кімнаті, має скидатися на його берет, а також вказати на повну схожість підкинутої хусточки з тою, якою, як я помітив, він користується. В цьому ми з Ларсаном цілком одностайні, але далі розходимося в поглядах, і ЦЕ ЖАХЛИВО, оскільки він щиросердо збирається зробити помилку, а мені доведеться вести боротьбу з ним… але як?
Мене здивувало, яким серйозним тоном мій юний друг вимовив останні слова. А він ще раз повторив:
— ЦЕ ЖАХЛИВО, ЖАХЛИВО!..
У цей час ми обминали задній фасад замку, вже споночіло. На другому поверсі одне вікно було напіврозчинене. З нього сіялося слабке світло й чулися звуки, які привернули нашу увагу. Ми підійшли ближче і заховались під самими вікнами. Рультабій прошепотів, що це вікно кімнати панни Станжерсон. Звуки, що мусили нас зупинитися, змовкли, але невдовзі ми знову їх почули. То було тамоване голосіння… Щось розібрати було важко, до нас виразно долинули лише три слова: «Бідолашний мій Робере!..» Рультабій поклав мені руку на плече і нахилився до мого вуха:
— Якби ми могли дізнатись, про що говорять у цій кімнаті, моє розслідування швидко було б завершене…
Він роззирнувся. Нас огортали вечірні сутінки, й ми не бачили нічого, крім вузенької левади, оточеної деревами за замком. Голосіння знову затихли.
— Якщо не можемо почути, — прошепотів Рультабій, — спробуймо бодай побачити…
І він потяг мене кудись, киваючи, щоб я притишив кроки. Перейшовши леваду, ми опинилися біля стовбура могутньої берези, біле верховіття якої губилося десь у мороці. Ця береза росла саме навпроти вікна, яке нас цікавило, а нижні її гілки простягалися на рівні другого поверху замку. З цих гілок, поза всяким сумнівом, можна було побачити, що відбувається в кімнаті панни Станжерсон. На це й сподівався Рультабій, бо, наказавши мені принишкнути, охопив стовбур міцними молодими руками й подряпався нагору. Незабаром він зник у кроні, запала цілковита тиша.
Там, навпроти мене, вікно лишалось так само освітленим. На ясному тлі я не бачив жодної тіні. Дерево наді мною німувало, я чекав і раптом почув:
— Лише після вас…
— Ні, після вас, прошу…
Вгорі, в мене над головою, розмовляли, змагаючись у чемності… Яке ж було моє здивування, коли на гладенькому стовбурі я справді побачив дві постаті! Рультабій поліз на березу один, а спускалися їх двоє!
— Моє шанування, пане Сенклер!
То був Фредерік Ларсан. Поліцай уже зайняв свій дозорний пост у той час, як репортер лише залазив туди, гадаючи, що він там буде сам… Врешті, ні той, ні той не звернули уваги на моє здивування. Я зрозумів це так, що з висоти свого поста вони стали свідками сцени, наповненої ніжності та відчаю між панною Станжерсон, що лежала в ліжку, та Робером Дарзаком, який стояв навколішках біля її узголів’я. І кожен з детективів уже, здавалося, робив певні висновки, причому зовсім протилежні. Неважко було здогадатися, що побачена сцена справила на Рультабія сильне враження, яке було на користь Робера Дарзака. На думку Ларсана, ця сцена зайвий раз підтверджувала майстерне лицемірство, в мистецтві якого з нареченим панни Станжерсон ніхто не міг змагатися.
Коли ми дійшли до брами, Ларсан зупинив нас.
— Мій ціпок! — вигукнув він.
— Ви загубили ваш ціпок? — запитав Рультабій.
— Так, — відповів поліцай. — Забув його там, під деревом…