Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
«Сорок хвилин! — пригадала вона слова грека. — Сорок хвилин у тебе є».
Без поспіху одягнула плащ. Вийняла з папки документи, згорнула в трубочку. Й заховала у внутрішню кишеню плаща. На буфеті стояла невідкоркована пляшка шампанського. Клавдія Іванівна вистрілила нею у стелю. Шампанське було тепле, пінилося бурхливо. Дрібні бульбочки лягали на кришталі. А на шибках розчиненої рами вже лягали дощові краплини.
Годинника в золотому медальйоні батько подарував їй у день закінчення гімназії. Клавдія Іванівна ніколи не носила його на ланцюжку, тонкому і плетеному, тому що не любила прикрас. Вона вважала — прикраси надають їй дещо вульгарного вигляду. Й дуже добре обходилася без них. А годинник спокійно цокав на дні ридикюля, поряд з гребінцем, помадою, носовою хусточкою…
Червоні стрілки, що, здавалося, завмерли над циферблатом, показували за двадцять десяту. Десять хвилин пробігли як одна. Клавдія Іванівна дмухнула на свічку. Рудий ґнотик, над яким, чадячи, кучерявилася вузька цівка кіптяви, вигнувся, витягнувся на мить… Погас…
У коридорі дрімала напівтемрява. Гасова лампа, прикріплена біля сходів на обшитих деревом панелях, світила напівсили. На першому поверсі в холі горіло три лампи. В більярдній панувала тиша. Біля вхідних дверей на кріслі сидів козак. Довгі ноги його, взуті у старанно начищені чоботи, були витягнуті. Він байдуже дивився на жінку, як» наближалася, не змінюючи пози.
Клавдія Іванівна зупинилася біля порога. Вимогливо глянула на козака.
— Не можна, — сказав той.
— Що «не можна»? — не зрозуміла Клавдія Іванівна.
— На вулицю нікого пускати не велено, — пояснив козак.
— Ви знаєте, хто я така? — спитала вона високо й різко. Дивуючись звукам власного голосу, які чула начебто збоку.
— Це мені однаково.
— Устань, скотино! — вигукнула Клавдія Іванівна. Й стисла кулачки. Затрясла ними безпорадно…
Козак дивувавсь. Але підвівся з крісла. Виструнчився…
— Ану геть од дверей! — Клавдія Іванівна говорила тепер глухо й грізно.
— Не можна, панночко… — Не можна. — Козак перелякано дивився на її обличчя, що вкривалося червоними плямами.
— У чім справа, мадам? — начальник караулу підійшов нечутно.
— Я хочу вийти, поручику. — Клавдія Іванівна скоса глянула на офіцера.
— У мене є наказ, мадам, після двадцять першої години нікого не випускати з приміщення. — Офіцер говорив чітко, навіть красиво. Й, мабуть, милувався звуками власного голосу.
— Це щось нове…
— Абсолютно правильно, мадам… Сьогодні в перестрілці знищено розвідгрупу червоних. Знайдений у них топографічний план місцевості засвідчує, що вони йшли сюди, на Голубу дачу. Тому надійшов наказ посилити караули. А внутрішній розпорядок зборів перевести на особливий режим.
— Мені необхідно терміново побачитися з капітаном Долинським! — нічого іншого вона не змогла придумати.
Офіцер узяв під козирок:
— Я докладу всіх зусиль, щоби зв'язатися з капітаном по телефону… Мадам, прошу вас пройти в свою кімнату.
Вона знову засвітила свічку. Шампанське ще бралося пухирцями у відкоркованій пляшці, вилискувало голубою зеленню.
Блискавка шугала за вікном, біло стрибала над морем, над горами. Дощ валив, як натовп.
Було страшно. Було безпорадно. Вона не уявляла, чи можна витягнути детонатор назад. Але добре пам'ятала про інше. Він усе одно вибухне. Навіть витягнутий. Сам по собі. Оскільки хімічний. Що, він клацне, як пугач? Чи рознесе кімнату? Грек Кость не говорив про це. Кость сказав, що динаміту багато. Динаміту вистачить на корабель, не те що на дачу. А про силу детонатора Кость не сказав нічого.
Годинник показував без п'яти хвилин на десяту. П'ятнадцять хвилин надії.
«Треба думати, — сказала вона собі. — Треба думати. Заспокоїтись і думати, як завжди. І тоді все буде гаразд».
Ніч із дощами і блискавками вже одного разу була в її житті…
— Мене шукають жандарми, — сказав незнайомий хлопець з мокрим волоссям, яке, наче баговиння, звисало поперек його чола.
Це було в Ростові. Клава наймала кімнату в маленькому будинку в районі Нахічевані. Господиня — добра сита бабуся — страждала глухотою. І Клава могла грати на піаніно навіть ночами. Очевидно, на вальс Шопена й постукав цей хлопець, мокрий з ніг до голови. Їй, молодій дівчині, здавалося просто неймовірним, що такої осінньої негоди хтось може ходити вулицями.
Хлопець часто дихав, але переляк не торкнувся його обличчя, а очі були розумні й спокійні. Він сказав: