Очікування шторму
- Автор: Авдєєнко Юрій
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Тарас Сергійчук
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Очікування шторму». Краткое содержание книги:
І раптом різко, майже ривком, підвівся з дивана. Швидкими вузькими кроками почав дріботіти по кімнаті, яка була дуже маленька, щоб ходити по ній широкими кроками.
— Завтра збори закінчуються. І ми повинні виїхати. Виїхати, виїхати… Характеристики до ранку слід передрукувати всі, якщо навіть для цього доведеться працювати цілу ніч. Ти зрозуміла мене?
— Авжеж! — Вона звузила очі, незадоволена чи то перспективою втомливої роботи, чи то дурним запитанням.
— Твої валізи я заберу зараз! — рішуче сказав він. — Сьогодні в мене є машина. А що буде завтра, гадати важко. Транспорт у наших умовах — надія на життя.
— Ще є ноги, — заперечила вона.
— Що ноги? — не зрозумів Долинський.
— Ноги — теж надія, оскільки вони якоюсь мірою й транспорт.
— Обстановка така, що, їй-богу, не до жартів.
— Чому ж, Валерію Казимировичу? Почуття гумору, напевно, теж надія.
— Ця думка тільки здається безперечною…
— Ні. Я твердо вірю в неї… — Клавдія Іванівна сказала це майже виклично. І посміхнулася, ледь прижмуривши очі.
Долинський байдуже кивнув. До речі, можливо, не так байдуже, як утомлено. Попросив:
— Приготуй валізи.
Пішов у свою кімнату, гримів там сейфом. Повернувся з широким важким портфелем. Не новим, але солідним. Із шкіри. З двома здоровими позолоченими замками.
Валізи стояли біля порога. Чотири. Й усі великі.
— Одну я залишила, — пояснила Клавдія Іванівна. — Треба буде переодягатись. І потім… Усього не вивезеш. Та й чи варто це робити? Жіночий одяг швидко виходить з моди.
Він сказав:
— Я пришлю за ними солдатів. Вечеряй без мене. Вернуся пізно.
— До цього я вже звикла, — сухо відповіла вона, ображено закопиливши губу.
— Гадаю, ти не ревнуєш?
— Так-так… — Вона тепер усміхалася безтурботно й навіть трішки наївно.
Сутінки запізнювалися. Небо біля моря простиралося безхмарне. Й сонце висіло над чіткою лінією горизонту, як вирізане з паперу коло, розфарбоване ліловою аквареллю. Лілові відблиски тремтіли на воді, гніздилися серед листя, навіть сіра скеля, що стояла поблизу дачі, за поворотом дороги була пофарбована тепер у густо-ліловий колір.
Білі літери на чорних клавішах друкарської машинки здавалися вкритими тонкою бузковою плівкою. Чому? Від утоми чи через примарне, неприродне світло, що падало в розчинене вікно.
Клавдія Іванівна затулила очі долонями. Відкинулася на спинку стільця. Чомусь пригадала ясний вечір дуже далекої осені 1912 року. Стара шаланда біля пристані зі згорнутими вітрилами. Такий же ліловий захід. І гімназист з випускного класу, який намагається обняти її, зовсім іще юну-юну… Вудочки як струпи йдуть у море. Співають чайки, мечуться і співають…
Засмагла жінка в зеленій спідниці до самих п'ят прямо на пристані продає молоду кукурудзу. Жовтуваті качани лежать у круглій корзині з верболозу, дихають срібною парою.
Пару видно лише по краю, овальному, прикритому лляним рушником, вишитим яскравими хрестиками. А вище, за корзиною, сиві од солі дошки тягнуться до берега, до бетонних підпор, на які приналіг причал.
Вона не пам'ятає, як звали того гімназиста. Здається, Вова чи Вітя. А може, Вася… Вони цілувалися потім під тополями. Й тополі щось шепотіли їм…
… За вікном, перед дачею, був розвід караулу. Голосно лунали команди. Солдати тупотіли сильно, але недружно. Звуки не лягали, а сипалися, наче град по шибках.
Поправивши зачіску, Клавдія Іванівна спустилась у їдальню. «Семінаристи» вже повечеряли. Запах тютюну плив із більярдної, звідки чулися голоси. Солдат, виконуючий роль офіціанта, поставив перед нею тарілку з смаженою рибою і склянку чаю. Сказав ввічливо:
— На здоров'ячко…
Він був старий, некрасивий. Білий фартух на ньому здавався недоладним…
О пів на десяту, коли стемніло вже добре, Клавдія Іванівна при світлі свічки вставила в міну детонатор. Міна у валізі лежала серед брусків динаміту, прикритих старим плащем. Клавдія Іванівна подумала, що тепер, після того, як Долинський одвіз усі її речі, плащ, хоч і старий, може знадобиться. Вона вийняла його з валізи, перекинула через спинку стільця. У кімнаті запахло нафталіном. Це нагадало дім. Клавдія Іванівна не знала своєї матері, яка померла під час пологів. Але батько, що забобонно боявся молі, всі речі вдома пересипав нафталіном…
Вона не мала уявлення про будову мін і детонаторів і не без страху натисла кнопку, як учив грек Кость, боячись, що цієї ж миті блисне полум'я і пролунав вибух. Полум'я справді блиснуло, але не у валізі, а за вікном… Гуркіт грому почувся незабаром. І Клавдія Іванівна зрозуміла: гроза почнеться з хвилини на хвилину.