У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Робере! Зараз не час і не місце про це говорити, але я вас затримаю на одну секунду. Я все забував спитати про це в казармі: у вас на столі світлина дукині Ґермантської?

— Авжеж! Це моя добра тітка.

— Ах, і справді, який я дурний! Лишенько, адже я це добре знав, тільки з голови вилетіло! Але ваші приятелі, мабуть, нетерпеливляться, тож говорімо коротко, а то вони дивляться на нас, чи відкладімо до іншого разу, менше з тим.

— Дарма, дарма, вони почекають.

— Ба ні, я не хочу бути неґречним, вони такі милі зі мною, зрештою, справді, менше з тим.

— Ви знаєте нашу хорошу Оріану?

Оце «хороша Оріана», — так само, як коли б він сказав «добра Оріана», — аж ніяк не означало, що Робер вважав дукиню Ґермантську справді доброю. В таких випадках «добра», «хороша», «славна» лише посилюють слово «наша» і є рисами людини, яку знають обидва співрозмовники і з якою виникає клопіт: як мовити про таку людину з тим, з ким вона не дуже близька. «Добра» — це щось ніби прикладка, вона дозволяє виграти час, оговтатися і сказати: «Ви часто з нею бачитеся?», або: «Ми вже вік із нею не здибалися», або: «Я бачив її у вівторок», або: «Вона вже не першого молоду».

— Ви навіть не уявляєте, як мене вразило, що у вас її фотографія, бо ми мешкаємо тепер у її домі, мені розповідали про неї дивні речі (я розгубився б, аби мене спитали, які саме), і вона мене дуже цікавить, з літературного погляду, ви мене розумієте? Як би це висловитися, з бальзаківського погляду. Ви такий розумний, ви розумієте мене з півслова, але годі вже, бо ваші приятелі подумають, ніби я людина зовсім невихована!