Істина поруч
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Істина поруч». Краткое содержание книги:
Супутники… окремі і групові польоти космонавтів… — навколоземний простір опановано! Але це тільки поріг Космосу. Людина, звичайно, не зупиниться на порозі, а помандрує в незміренні простори Світобудови. На черзі — польоти до Місяця, Марса, Венери… Чи р на них життя? І якщо є, то яке воно?
Ось на ці хвилюючі питання й намагається відповісти у своїй фантастичній повісті «Істина поруч» письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє радянський космонавт Петро Яворович, де на нього чигає безліч несподіванок і небезпек. І Людині з Землі доводиться виявити немало мужності, сили волі й винахідливості, аби успішно завершити важку й відповідальну експедицію.
А Гілка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як від болю. Петро показав на літака і, як міг, розтовкмачив на мигах, що коли б не ці кляті ліани, то він би полетів. Дівчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмірковуючи, а тоді шаснула до літака. Яворович з цікавістю дивився, що вона робитиме.
Здершись наверх. Гілка почала розплутувати плетиво гнучких батогів і закручувати кінці донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплітала! До геніальності просто — нехай ростуть собі вниз… Ох і молодця!
Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.
Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гілка розплутувала і подавала йому кінці, а він нахиляв їх якомога нижче і закручував на стовбурах.
Поступово звільнили турбіну вертикального підйому, а потім і фюзеляж. Гілка, дарма що тендітна, працювала невтомно. Яворович тільки поглядав на її меткі руки — вони були весь час у русі.
Ліани давалися, вони стали покірні й лагідні. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?
За годину чи більше Петро з Гілкою повністю звільнили апарат з їхніх цупких обіймів. Навколо сріблястого тіла літака стояли чудернацькі стовбури. Якби вони були однакової товщини і висоти, то можна було б подумати, що це відполіровані колони з чорного базальту, встановлені на спомин спільної праці людини і венерійки.
З хвилюванням сів Яворович у своє пілотське крісло. Запустив турбіну, послухав її приглушене гудіння, уважно подивився на прилади. «Все гаразд, — подумав задоволено, — можна летіти!» Махнув рукою Гілці, щоб ішла до нього, але вона чомусь не рушала з місця.
Петро вимкнув двигуна і нетерпляче вискочив з кабіни. Пробував пояснити їй свій план, але вона чи не розуміла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, і він, махнувши рукою, пішов до літака. А коли виглянув з кабіни — дівчини вже не було. «Мабуть, подалась стежками… — подумав. — Ну, нехай як хоче».
Знову запустив мотор. Ввімкнув турбіну, збільшив оберти. Апарат здригнувся, Петрові груди пройняло таке знайоме і кожного разу несподіване передчуття, що охоплює людину перед польотом.
Але й цього разу на нього чигала невдача. Літак сіпнувся вгору, та не зміг піднятися й на метр, хоч Петро дав максимальні оберти. Що за лихо?
Довелося знову глушити, вилазити з кабіни. Подивився — ну, так і є: не звільнили шасі! З десяток цупких чорних «канатів» міцно обплутало каретки. Потратив ще з півгодини, поки «розв’язав» останню петлю. Працювати тут довелося лежачи — то на спині, то боком. Нарешті вибрався і полегшено зітхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбіні, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледів і аж не вірив, що машина вільно здіймається вгору.
Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу і з гуркотом і громом помчав у той бік, де його ждала змучена земля Синів Риби. «Ех, шкода, що вони не чують цієї музики! — подумав, дослухаючись до реву дюзи. — Вона б на них справила враження!» Мав на увазі нападників, що плюндрують Країну Щитів. Йому не хотілось нищити їх, мав намір тільки нагнати страху, щоб порозбігалися.
Внизу пропливали ліси — вони схожі на темні хмари, і, здавалось, що під ними, десь там у глибині, є стріли шляхів і кубики жител. Помітивши річку, Петро полетів уздовж неї і незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орієнтуватися Він уже летів над землями Синів Риби — під крилом чорніли їхні густі ліси, де він ходив.
Але що то клубочиться на обрії? Невже дим?!
Повернув у той бік і через кілька хвилин ясно побачив — горить селище. Червоні язики полум’я охопили кілька довжелезних рибоподібних будівель, чорний дим хмарою висне в повітрі. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петрові серце — він, він сам дав їм вогонь!.. От і скористалися, великі та мудрі, випалюють непокірних…
Помітив — чималий гурт Голомозих із тонкими довгими смолоскипами оточує ще цілу будівлю. Стиснув штурвал, пішов у круте піке. Страшний рев, грім виповнив увесь простір, здавалося, сама планета реве од болю і люті. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замість кулемета Петро вистрілив на них снопами світла з прожекторів.
Аж засміявся, коли побачив, як вони попадали з переляку і, тікаючи, натикались на смолоскипи і спалахували як свічки,
— Ага, бандити! — закричав Петро, хоч і сам не чув власного голосу. — Так вам і треба!
Прогуркотів над самісінькими їхніми головами і коли вийшов з піке і оглянувся — внизу валялися трупи, деякі горіли. З уцілілих жител вискакували Сини Риби і бігли до лісу, певне, переслідуючи рештки ворогів.