Істина поруч
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Істина поруч». Краткое содержание книги:
Супутники… окремі і групові польоти космонавтів… — навколоземний простір опановано! Але це тільки поріг Космосу. Людина, звичайно, не зупиниться на порозі, а помандрує в незміренні простори Світобудови. На черзі — польоти до Місяця, Марса, Венери… Чи р на них життя? І якщо є, то яке воно?
Ось на ці хвилюючі питання й намагається відповісти у своїй фантастичній повісті «Істина поруч» письменник Василь Бережний.
На загадкову планету Венеру потрапляє радянський космонавт Петро Яворович, де на нього чигає безліч несподіванок і небезпек. І Людині з Землі доводиться виявити немало мужності, сили волі й винахідливості, аби успішно завершити важку й відповідальну експедицію.
Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун літака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали і Голомозі і Довговолосі. Одних він радував, а інших приголомшував.
Яворовим літав од селища до селища і скрізь наганяв жаху на жорстоких нападників. Поодинокі Головаті, що керували знищенням Країни Щитів, не витримували таких сильних звукових вихорів і падали мертві. Голомозі страшенно боялися прожекторів.
Більше десятка містечок врятував Яворович, але багато згоріло дотла. Він ніколи б не подумав, що ця війна на знищення набере такого розмаху. І, головне — вогонь, вогонь… На лісових стежках помічав довгі низки Синів Риби, що прямували в глиб країни. Він одразу впізнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. «Молодці, не віддали себе у пащу смерті, — думав, здіймаючись угору. — Виховали силу волі всупереч задумові своїх творців… То хіба ж вони роботи?» Здумав свого друга — Рожевого. Де-то він зараз? Може, серед оцих що пішли в передгір’я? А може, поліг у нерівній боротьбі…
З якоюсь нестямою налітав Яворович на Голомозих, сіючи погибель і жах… Його літак орлом ширяв у венерійському небі, то здіймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звуків і сліпила, наче блискавка.
Раптом звуки обірвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади і обмер: скінчилось пальне. Мотор заглух. Внизу — ліси, ліси… Втримуючи апарат від падіння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої місцини, вільної від дерев… І морського берега не видно — на воду було б найкраще…
Висота різко падала.
«Може, стрибнути з парашутом? Он де він лежить…» Цю думку Яворович одігнав, і не тому, що парашута не було на ньому, — він би стрибнув, тримаючись за ремінь, а тому, що не хотів кидати напризволяще апарат…
200 метрів… 150… 100…
Він робить великі кола, машина слухається, наче відчуває: інакше — загибель.
Зліва помітив чималу плантацію якихось низькорослих рослин. Вирішив сідати там.
Ще одне коло, ще… Апарат плавно іде на посадку.
«Турбіна… турбіна підйому, видно, розкрутилася, підтримує» — встиг подумати Яворович і враз відчув, як шасі ударилося об м’який ґрунт, літак пострибав іще з півсотню метрів і зупинився.
Петро витер піт з чола, полегшено зітхнув.
«Порядок, порядок… — дзвеніло в голові. — Який порядок? Що машина ціла? Ну, й що з того? Пального ні грама, рація не працює… Ну, та чого там, треба подивитися, що за місцевість…»
Втомлено виліз на крило, стрибнув на ґрунт. Озирнувся навколо — тиша, ніде ані шелесне. Плантацію обступає густий ліс, а тут — карликові, по коліна, деревця. Петро нахилився і одразу ж знайшов м’ясистого «опенька». Почистив і почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освіжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантація? Цілком імовірно. Тоді, значить, десь не дуже далеко Долина предків… Так-так, він же бачив і гори…
Вирвав ще одного «опенька». Відкушував потроху, обмірковуючи становище.
ВОГНЯНЕ КІЛЬЦЕ
Дерева підступали аж на самісінький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що діється там, внизу.
Так, без сумніву, це — Долина предків. Он ліворуч, де прямовисний бік скелі вигинається дугою, видно отвори печер. Біля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойові обладунки мумій. Уся велика долина вкрита трупами, звідси, правда, важко розібрати, кого більше полягло — Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину півкільцем, притиснувши загони Синів Риби до скель. Вал вогню, хоч і повільно, але насувається, насувається…
«Цікаво, чи тут Рожевий? — придивлявся Петро. — Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предків, то значить це останній відчайдушний бій, тут вирішується доля народу і всієї Країни Щитів. А хіба ж він може бути в іншому місці?» Але як не дивився Петро, відшукати його не міг. Коли б оце був бінокль…
Кортіло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мішанина, каша, що він боявся разом з ворогами знищити і своїх. «От уже й своїми стали… — подумав. — А чому, хіба мені, людині, не однаково?.. Виходить, що ні. Я за справедливість, а справедливість на боці Довговолосих».
(Останнім часом Яворович звик розмовляти сам із собою і не лише в думці, а й уголос. Критикував себе за це — і даремно, бо як же інакше боротися з самотністю?)