Поїзд, що зник
- Автор: Лапикура Валерий Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Язык: украинский
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Поїзд, що зник». Краткое содержание книги:
Фраєрам щастить, але тільки раз. Отій відьмі, котра наді мною знущалася, записали навіть без розтину «гостру серцеву недостатність», та й край. Бо мене, напевне, в містечку ніхто не бачив - надвечір приїхала, над ранок - на поїзд, і гайда! Гратися з отрутою, скажу чесно, більше не збиралась. Лотерея з блатом в інституті мене більше влаштовувала. Жадібність згубила! Вийшли на мене голова колгоспу з головихою і дочкою на додачу - дитина тупа, аж дзвенить, і по очах видно, що їй не вища освіта потрібна, а колгоспний бугай-симентал. Вранці, вдень і ввечері. Так ні, вони її до інституту пруть, та ще й на «сан-гіг». Сказилися, то ж факультет виключно для майбутніх дружин завідуючих базами і директорів ресторанів. Не з її щастям і не з її задницею! Та батьки за неї такі гроші дали, що я не витримала, подумала - а раптом якось викручусь. Ні, щоб узяти худеньких, страшненьких і в окулярах, зате розумних. Або, на крайній випадок, повернути хабара. Однак, примудрилась я ті гроші ще до екзаменів розтринькати. Отямилася в камері. А на суді мені пояснили, що відтепер шлях у медицину для мене закритий - хіба що санітаркою в морг у лікарні, що за сто ке-ме від обласного центру.
На додачу, ані слідчий, ані суддя не повірили, що я звичайнісінька аферистка. Вважалось, що я - лише посередник і прикриваю когось великого в інституті. Тому і вліпили мені строк по максимуму. Відсиділа, вийшла на волю з довідочкою в руках і з анульованим дипломом. Роби, що хочеш. Туди поткнулась, сюди поткнулась, згадала жарт судді - пішла в морг найматись. Е, ні, кажуть, нащо нам цей клопіт? Краще вже алкоголіка, але без судимості. Пригадала свій перший досвід зі старою родичкою… Знаєте, скільки на світі старих, самотніх і жадібних людей?
Я не став продовжувати дискусію. Набридло!
- Не знаю і знати не хочу. Закінчу замість вас: десь після сьомої притруєної вами бабці виразно запахло смаленим. Ви ж в радіусі ста кілометрів від обласного центру крутились, думали, що всі лягаві - ідіоти! Трохи правди в цьому є, бо вас запідозрили не міліціонери, а медики. Середньостатистична цифра раптових смертей людей літнього віку по області чомусь підскочила. От вони, всупереч вашим надіям, по останній жертві за всіма правилами експертизу провели, а потім і всіх попередніх викопали. Навіть пару зайвих, як виявилося. Міліція ваше фото під кожним райвідділом наклеїла, так ви зачіску змінили, підтемнили волосся,- і на історичну батьківщину. Думали, де та Самара-городок, а де Київ - «мать городов русских». Однак труїти тутешніх бабусь уже не наважились. Здибали по дорозі транзитника, схожого на вашого кривдника з депутатським значком - і що, легка здобич?
- Ще б пак! Місцевий - він як? Або прибіжить за п’ять хвилин до відправлення, або вискочить одразу по прибутті - і додому, повз вокзал. А у транзитника квиток у кишені і купа часу, котрий він не знає, куди подіти. Місто ж чуже. От і шукає пригоди на свою… і одержує від мене по повній програмі.
- З транзитниками теж розібралися. Те ж почуття помсти, тільки прибутку більше.
- Прибутку… прибуток, звичайно, річ корисна. Жити ж за щось потрібно. Але я таких, як цей, даром би труїла.
- Та за що ж так жорстоко?
- А от за те. За очі масні, за руки нахабні, за натуру хтиву. Та коли такий за коліно мацав - я його на місці вдавити ладна була. Чоловіки… сволота! Лиш у начальство пролізе - і вважає, що йому все дозволене!
- А до речі - якщо не секрет - чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?
- Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча - різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!
- І за це ви його… пригостили?
- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.
- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?
- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!
- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.
Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.
От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.
Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…
Зниклий поїзд. (Історія третя)
Кажуть, рецепт так званої мармурової кави полягає в тому, що вершки не хлюпають у чашку, а обережно видушують з кондитерського шприца, опущеного в посуд на саме дно. Собача маячня! У мене особисто самі ці слова « мармур » чи “мармуровий” викликають єдину асоціацію: запльоване, переповнене людьми та кишеньковими злодіями київське метро.
З рецептів Олекси Сироти.
Ой ти машина, ой ти жалєзна,
Куди ж ти милого завезла?
Ой ти машина, ой ти гудочок,
Подай же, милий мій, голосочок!
Фольклор.
1.
Від автора: я вже згадував колись, що мої зустрічі з Олексою Сиротою були переважно спонтанними. Так обох нас доля розставила на своїй шахівниці, що працювали ми неподалік один від одного - він на Богдана, а я на Хрещатику. Обидва любили каву, а дві чи три точки на весь Київ, де цю каву таки варили, а не паскудили, знову ж таки вмостилися навколо центральної магістралі. Другий поверх дієтичного гастроному, підземний перехід на тодішній площі Калініна, перейменованій до чергового ювілею в Жовтневої революції, закуток у “Кулінарії” та ще кав’ярня в готелі “Дніпро”. От і всі місця, де київські кавомани могли одержати своє маленьке задоволення. Що поробиш! Київ сімдесятих у цьому відношенні ганебно програвав Ужгороду, де каву, справжню каву, - “експрес”! - варили і подавали мало не на кожному кроці. Щоправда, не в порцелянових чи керамічних чашках, а в звичайнісіньких скляних гранчаках. Бо порядний посуд крали польські туристи і заїжджі з Росії. Проте, кава у гранчаку все одно була стовідсотково справжнісінькою і навіть парувала. Так то ж в Ужгороді! На той момент у них в Закарпатті радянська влада існувала ледь-ледь тридцять років. А у нас, над Дніпром? Не встигли до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Києві набудувати кав’яреньок з кафешантанами включно по всьому Хрещатику і прилеглих вулицях, як приперся з революційного Пітера матрос Желєзняков верхи на своєму бронепоїзді і почав шмаляти по всій цій красі з трьохдюймовок!
Пригадую, коли ми з Олексою добряче набирали в чуби, то починали співати дуетом старовинну блатну ростовську: “Я просто вор, мой стаж с семнадцатого года и воровать я начал с давних детских лет, когда на Балтике красавица «Аврора» шмаляла в Зимний, выбивая в ём кадет…» В цьому, напевне, і полягала переможна хода Великої Жовтневої революції: в столиці лупили по Зимовому палацу із шестидюймовки, а в провінції, відповідно, вдвічі меншим калібром по кав’ярням. Часом думається: а якби кава від природи була не чорною, а червоною - чи врятувало б це її від пролетарського гніву?