Щаслива суперниця
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-38-8
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Щаслива суперниця». Краткое содержание книги:
За що в цьому світі варто боротися?
Герої Сімони Вілар вкотре доводять, що боротися варто лише за кохання.
Ви в цьому переконалися, коли читали першу частину драматичної оповіді — роман «Сповідь суперниці». І хоча виявилося, що одна з двох непримиренних суперниць виборола головний приз — серце прекрасного лицаря, чи можна її назвати щасливою? Адже ненависть тієї, що програла, росте і шириться, не знаючи меж. Тож боротьба точиться з новою силою. Тепер щасливій суперниці доводиться боротися за власне виживання.
Напруга зростає з кожною сторінкою. Ми не встигаємо полегшено зітхнути, коли героїні вдається вистояти в черговому смертельному поєдинку, як на неї чекає нове випробування — страшніше за попереднє.
І коли дочитуємо до кінця, зітхаємо: «І справді, життя — це боротьба… Та яка ж тяжка!»
Але виграє не той, хто сильніший, а в кому більше мужності й людяності. Це довела тендітна, але незламна героїня нового роману Сімони Вілар.
Із дверей з’явився слуга таверни.
— Сере, вам зле?
Видно, ще щось залишалося в мені, втікачеві й вигнанцеві, від шляхетного лицаря, раз хлопчина звернувся до мене так. Хоча вигляд у мене, швидше, як у простого солдата: латаний плащ, груба дублена куртка обшита крицевими бляхами. Зате в мене меч із найкращої дамаської криці та дорогий арбалет при луці сідла. І не в кожного найманця такий кінь. Мій Моро був чистої арабської крові, але не дрібний, як силагви, а справжній високий, сухорлявий хадбан.[13] Я отримав його в подарунок, коли ще був бранцем еміра Балока. Але це довга й смутна історія і я не буду її розповідати. Скажу тільки: Моро мені дістався лише тому, що в мусульман є дивні забобони. Вони вважають, якщо у вороного коня світла мітка в чолі, то це вірна ознака, що він принесе загибель хазяїнові, а якщо ще й білі мітки на ногах — він напевно не раз хвицне й поранить власника. Нісенітниця. Моро зі мною був лагідний, мов ягня. Його спритність і витривалість не раз рятували мене, як тоді, коли я втік від над міру гостинного еміра, так і згодом — у пісках Сирії, на неспокійних шляхах Європи й особливо під час ловів, які розпочали на мене люди спершу Жоффруа Анжуйського, а потім короля Англії.
Звідтоді, сідаючи в сідло, я більше ніколи не користувався шпорами. Хто ж пришпорюватиме друга? На Сході таких коней вважають членами родини, а мій відданий Моро… Часом мені здавалося, що він не говорить тільки тому, що розумні істоти не схильні до пустої балаканини.
Про свого улюбленця я міг говорити годинами. І хоча тої миті слуга таверни висловлював свій захват вороним, я навіть не дозволив йому відвести Моро на стайню. Сам повів коня в повітку, сам обтер, подбав, щоб його поставили в тепле місце й дали корму. Про друга завжди краще подбати самому. Але чого мені це було варто в моєму стані! Виходячи з-під накриття, я хитнувся й не впав лише тому, що сперся обома руками на колоду для водопою. Кілька хвилин не міг розігнутися, лише тупо дивився на своє відображення у воді. Виснажене темне обличчя, провали очей під густими бровами, звисле пасмами довге чорне волосся, понуро обвислі вуса над губою, на щоках триденна щетина. І це я, улюбленець жінок, чепурун, котрий завжди стежив за своїм виглядом, я, лицар Гай де Шампер, нащадок прославленого роду, колись наближений до Єрусалимського короля Бодуена, гроза караванних шляхів Леванту, а пізніше командир загону охоронців римського кардинала й, нарешті, коханий імператриці Матильди. Нині ж просто втомлений, хворий подорожанин, якому вкрай необхідно відпочити. Але потім знову в дорогу, втікати, ховатися…
Я миттю заснув на соломі в кутку таверни, але перед цим устиг попросити хазяїна збудити мене, коли задзвонять до вечерні,[14] але коли прокинувся, тільки-но знайшов у собі сили, щоб підвестися.
— Сере, чогось у вас кепський вигляд, — зауважив хазяїн таверни. — Може, гукнути лікаря?
Мене трусило від лихоманки, й водночас я обливався потом. Однак той, на кого полюють королівські гончаки, не повинен довго залишатися на одному місці. При мені були дві баклаги вина, придбані ще у Фландрії, а добре бургундське — саме те, що потрібно, коли вас б’є пропасниця. Я добряче хильнув, видерся на Моро, а потім розпитав хазяїна, яка дорога веде до найближчого портового міста. Та ледь від’їхав, як повернув коня в зовсім іншому напрямку. Мені траплялося бувати в цих краях, і я вирішив, що найкраще буде заглибитись у фени. Свого часу тут ховалися цілі армії заколотників-саксів, а вже самотньому подорожанинові й зовсім не важко буде загубитися.
У крихітному селищі я найняв проводиря, що взявся супроводити мене до садиби Незербі поблизу Тетфорда. Там, мабуть, дотепер живе моя сестра Ригіна, й хоча ми давно з нею не бачилися, я міг би сміливо поставити голову проти дірявого пенні, що вона не відмовиться мені допомогти. Я й вона — єдині, хто лишився з роду де Шамперів.
Сестра, крім того, була своячкою графа Норфолка. Одного разу я врятував життя цьому хлопцеві — в той час, коли він ще носив плаща тамплієра й не помишляв стати англійським графом. А коли досяг влади, на відміну від багатьох, кого я знав, пам’ятав вчинене йому добро. Мені вже доводилося користуватись його допомогою, але навряд чи він побажає ризикнути всім, що має, заради особистого ворога короля Генріха. Одне безперечно — Едгар Норфолкський досить багатий, щоб не спокуситися нагородою, призначеною за мою голову…
13
Існує кілька різновидів коней арабської породи: найгарнішими, але й найдрібнішими вважаються коні типу силагви; різновид «хадбан» при витонченому екстер’єрі арабської породи, є найкрупнішим, дужим і витривалим.
14
Шоста вечора.