Велика історія України

Не диво, що по такому досвіді, російські поляки вичеркнули українську позицію з своїх концепцій і щойно Польська Партія Соціялістична, змагаючи до соціяльної революції й політичного перевороту в Росії, пригадала собі цю невикористану дотепер позицію. Правда, в своїй програмі з 1892 р. П. П. С. стаючи на грунті Польщі зперед 1772 р. говорить про «повне урівноправнення національностей, що входять в склад польської Річипосполитої на основі добровільної федерації», але в свому дальшому розвитку П. П. С. піддала свою українську сторінку основній ревізії.

В пропагандивній брошурі, П. П. С., виданій в 1901 р. п. з. «У спільному ярмі», в главі присвяченій Україні, читаємо м.і.: «Нашим обовязком є переконувати всіх українців, що тільки відокремлення України від Росії забезпечить українському народові свобідний розвиток. При тому ми повинні освічувати їх щодо вартости брехонь, поширюваних (російським) урядом про поляків і вияснювати їм, що польським соціялістам є далекі якінебуть заборчі змагання. Подібно, як ми змагаємо до незалежної Польщі для себе, бажаємо теж, щоби й українці здобули незалежність для своєї батьківщини, що з огляду на свій простір є вповні спосібна до самостійного політичного життя. Хочемо боротися разом з українцями, аж до моменту відокремлення від Росії, а потім, кожний у себе дома, влаштується по власній волі».

Але й ті заклики й обіцянки польських соціялістів прогомоніли без відгомону в українському громадянстві. Воно надто виразно бачило, що польська політика супроти українців, без огляду на конюнктуральні теорії, в життєвій практиці йде по лінії, що її остаточно оформила й поставила як «вірую» польська народова демократія. Ця партія, що в потенціональному розумінні існувала як зруб польського політичного світогляду, зорганізувалася в 90-их рр. на галицькому терені й тут не тільки виявила свою політичну теорію але й практику. Подібно як загал польських політичних угрупувань вона виключала яку-небуть дискусію на тему можливостей еманципації українства зпід гегемонії історичної Польщі. Для неї Київ був у рівній мірі польським містом, як Варшава й, виключаючи від політичної дискусії українців, вона воліла переговорювати з московськими реакціонерами, а тимчасом, на галицькому грунті, підтримувати упадаюче москвофільство. Народові демократи, прозвані теж вшехполяками, оцінювали москвофільство як слід. Бачучи в ньому тільки негативні елєменти, рішили використати їх проти українського, народовецького «сепаратизму». Позатим в своїй практичній політиці на галицькому грунті вони пристосували до українців засоби безоглядної екстермінації. Очевидно, тим вони поширили стан польського посідання в Галичині, будовою польських шкіл і костелів «на кресах» в поважній мірі ослабили український елємент, але остаточно причинилися до його отверезіння й консолідації. Будучи практичною ілюстрацією до українофільських теорій поляків, вони насторожили українську чуйність і оберегли український елємент від деморалізації. Під тим оглядом були вшехполяки куди кориснішим противником, аніж «союзниками» українців були польські ліберали й соціялісти.