Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Московський комівояжер проф. Михайло Петрович Погодін, починає тоді шниряти по Галичині й підшукувати кандидатів на московських наємників і царських шпіонів. Як не мож краще надавався для цеї ролі історик Денис Зубрицький; він і так дивився на українську мову, як на «язик пастухов», а тепер підбехтаний напучуваннями й «пособіями» Погодіна, станув на чолі створеної в 1856 р. «Галичско-русскої погодінскої колонії».
Скасування конституції потягло за собою розвязання Головної Руської Ради у Львові та її експозитур на провінції. Місце політичного органу, яким була «Зоря Галицкая», що перейшла на «науку й розвагу», зайняв офіціяльний, видаваний зразу у Львові а відтак у Відні «Вістник». Міняючи раз ураз редакторів і назву, (зразу він був «галичо-рускій», потім «рускій» й на кінці просто «Вістник», без прикметника) він доживотів до 1866 р. але мав ще менче впливу на громадянство, як москвофільська згодом «Зоря Галицкая». Москвофільський дух перемагає в так зв. «азбучній війні» тих часів, він теж вселюється в мури, закладеного в 1849 р. «НародньогоДому» у Львові. Поправді то галицьке життя першого десятиліття по «Весні Народів» можна схарактеризувати словами історика української літератури О. Огоновського: «Дім Народній здіймався в гору й гору, а просвітнє й національне життя падало все низше й низше».
Галичина - українським Піємонтом
Дня 20 жовтня 1860 р. проголошено в Австрії нову конституцію, яку 26 лютня 1861 р. «поправлено» в доволі ліберальному дусі. Галичина, разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом і власним краєвим урядом (виділом). Та в основу як і загальної австрійської конституції, так і краєвих автономій лягла не національна, а станова система. Не диво, що Галичина, створена з комплексу українських і польських земель, при значній перевазі посідаючих і упривилейованих, здебільша неукраїнських кляс, була штучним новотвором, у якого представництві найшлося неупривілейоване населення в меншости.
При перших сеймових виборах вибрали галицькі українці 49 своїх послів - 46 з вибору й 3 вірилістів. Краєвим маршалом заіменував центральний уряд кн. Льва Сапігу, його заступником єп. Спірідіона Литвиновича. Перші вибори й перші засідання галицького сойму проходили в розмірно примирній атмосфері, але де далі польсько-українська боротьба набірає гостроти й безоглядности. В промовах шафували польські представники прекрасними словами про «рівність, згоду й братерство», але робили своє, а на тій протирічности полапалися українці не зразу.
До деякої кооперації приходило поміж поляками і українцями здебільша на полі спільного їм протимосковського настанлення. «Москвофільство вважалося спільним ворогом й було поборюване зі становища польської державної рації, тоді як народовецький напрямок, як протиросійський вважався чинником, з яким скорше чи пізніше можна булоб договоритися, якраз на точці антагонізму проти Росії» (Л. Васілєвскі).
Та польські симпатії для народовецького руху в Галичині, не вийшли йому на добре. Вони компромітували українство в очах москвофілів як «польську інтригу», а коли нарешті воно їх перемогло, то поляки поквапилися використати якраз москвофільських запроданців, щоби ними розбивати українське культурно-політичне обєднання. Ворожа тактика переконала нарешті українців, що в політиці немає неможливостей а в першу чергу, що в ній «не обовязує» ніяка етика й послідовність.
«Азбучна війна»
Невмістний, зогляду на свою надто прозору тенденцію, проєкт гал. намісника Голуховського пристосувати латинку до української літератури (1859 р.) дав привід до т. зв. «азбучної війни», що хоч і ведена на дуже вузькому культурному відтинку, всеж таки внесла велике оживлення в сонне життя Галичини 50-их років. За десять літ безконституційного режіму, польські революціонери й сепаратисти зперед 1848 року, зуміли опанувати не тільки власні нерви, але й підзорливість австрійського уряду. Вони витиснули українців не тільки від впливів на центральний уряд, але звели їх становище в краю до рівня ледви толєрованої етнографічно-віроісповідної маси. Проєкт латинки, а краще кажучи польської азбуки для українців мав бути останнім цвяхом забитим у домовину не тільки української преси й літератури, але й українського культурно-національного життя взагалі. Ледви не в останній хвилині «перед дванацятою» зрозуміли загрозливість положення всі й однодушним протестом не допустили забити того цвяха в домовину. Правда, різні люде різно реагували на заходи й гегемонію поляків. Ті, що досі надіялися на «справедливість нашого найяснішого монарха», побачивши, як той монарх пактує з учорашніми «бунтівниками», а цурається своїх «тирольців Сходу», не знаходючи опори в самих собі, заризикували ставку на «одноплемінну Росію». Пішло це тим гладше, що деякі москвофільські традиції вже існували. Зневірені «рутенці» пригадували собі заступництво Росії за православними ще в старій Польщі, вони не забували й вражіння, яке зробили на них російські війська, коли в 1848 р. ішли втихомирювати збунтованих мадярів. Жив же у Львові такий москвофіл з уродження, як Денис Зубрицький, що в своїх історичних працях все й при кождій нагоді старався впоїти в своїх земляків переконання про високу культурність, мілітарну непереможність та ідеальний уклад суспільно-громадських відносин царської Росії часів Миколи І. До тогож Австрія, що в 50-их рр. переносила на грунті Італії одну поразку за другою, а в 60-их рр. була формально розгромлена Прусією й тому мусіла йти під лад польській шляхті в Галичині, взагалі перестала нашим «рутенцям» імпонувати. Не маючи довіря у власні сили, зневірившися в Австрію, вони хопилися, як тонучий бритви, за думку, що скорше чи пізніше «всесильна» Москва відбере Австрії Галичину й тому краще піти московському цареві назустріч перед тим, заки московські війська вмашерують в брами галицької столиці.