Велика історія України

В противенстві до безкомпромісового самостійника Шевченка й федераліста, а відтак льояльного російського патріота Костомарова, третий з кирило-методіївців - Куліш, виступає виразником політичного москвофільства. В «Чорній Раді» та низці пізніших творів, він виказує нездатність українців до самостійного життя, а зєдинення України з Росією вважає одиноким рятунком для неї. Захоплений українською культурою, Куліш показує на державно-творчі спосібности москалів, з якими нема чого українцям й боротися на політичному полі. Він повірив і других заставляв вірити, що в межах московської державної системи найдеться місце на буйний розвиток української культури, головнож мови, якій признавав куди більші прикмети, як московській. Колиж указ проти української мови з 1876 р. примусив його зневіритися в можливість розвитку української культури впоряд з московською, тоді він, не перестаючи бути політичним москвофілом, вдарився в звязки з поляками, а коли й на них завівся, пробував орієнтуватися на… Туреччину. А хоч Куліш був тільки культурником, то його експерименти мали таки вплив на оточення, й викликаючи хаос, остаточно причинилися до витворення типу культурних «українофілів», що були політичними «москвофілами»; Остаточно Куліш і Костомарів стали духовими батьками українофільського, аполітичного культурництва, що ознаменовує національне життя Придніпрянщини протягом чергового трицятиліття.

Обєднуючи в собі доволі різношерсті елєменти, від консерватистів і монархістів до правих соціялістів, українські «громади» тих часів кермувалися в свойому народолюбстві радше соціяльними, аніж національними мотивами. Любов до українського минулого, в якому на перший плян висовувалося козацтво (козакофільство) захоплення на-родньою мовою й побутом, дуже часто обмежувалися в тих українофілів до романтичних акцесуарів у роді козацької чи народньої ноші, співання народніх пісень а то й вживання народньої їжі, головнож славного «українського борщу». Дехто з них мріяв про запоріжську Січ, про щось у роді козацької республики, але ніхто не виходив поза мрії. Позатим всі вони, а бодай видатніші з них працювали на полі української культури (етнографії, археольогії, історії та літератури) але все і всюди підкреслювали аполітичність своєї праці, головнож відхрещувалися від марева «українського сепаратизму» й то не тільки з ляку перед царською поліцією. З часом, коли крик московських шовіністів притих, а цензура на українські видання помякшала, зазбручанські «українофіли» насмілилися оживити свою літературно-научну діяльність. Тоді то на чоло українських міст висовується престольний Київ, на якого університеті вспіло вже вирости нове покоління наукових та громадських працівників. Вони то, приспавши своїм «культурництвом» чуйність центральної влади, виєднали дозвіл на закладення в Києві відділу петербур. «ГеографічногоТовариства» (1872), що на кілька літ зробився осередком наукового українознавства. Рівночасно оживає й скріплюється новими іменами (Мирний-Рудченко, Старицький) українська література, а свіжий і великий талант Миколи Лисенка виводить на концертову естраду й сцену (опера «Різдвяна Ніч») українську музику. Не прогавлює пригожого моменту й український театр.