Надруковано в Бейруті

Фарід завжди писав синім кольором, не зраджуючи ручці «Монблан» і заправляючи її чорнилом двічі на день. Він відчував, що ручка несе на собі відбиток тих, хто нею писав до нього. Наскільки він старався зробити свій стиль унікальним та особливим, настільки ж тримався за цю ручку, якою писала не одна рука з роду Абу Шаар. Він зберігав пристойний запас чорнил «Паркер», які вже не продавались у всіх книгарнях, і два запасних пера для наконечника ручки, які знайшов випадково. Фарід писав гарним почерком з нахилом, ослаблюючи натиск, коли піднімався, і посилюючи, коли опускався. Якщо діти братів випадково заставали його в селі, то зі сміхом шпигували за ним і спостерігали, як він проходиться прес-пап’є з промокальним папером кілька разів після кожного написаного рядка. Він не закреслював нічого, а чекав, поки слова прийдуть до нього, просіював і ретельно відбирав їх, повторював речення в голові знову і знову, потім заплющував очі й занурювався в себе, промовляючи їх вголос перед тим, як неквапно і чітко записати. Фарід уникав помилок, наскільки це можливо, і якщо все ж робив одну чи ручка «Монблан» лишала зайві чорнильні цятки, що бруднили папір, він рвав аркуш і писав заново.

Він писав стоячи і читав так само. Фарід читав Біблію в перекладі Ібрагіма аль-Язіджі від Книги Буття до Об’явлення Івана Богослова. Він швидко проковтнув усе, що прислав йому перед смертю Юсеф Абу Шаар, який оплачував його навчання, — коробку, повну книг, яких у нього було більш ніж один примірник і яку йому приніс чоловік жінки, що служила в Юсефа все його життя. Там були, зокрема, книга аль-Джахеза «Чесноти і їхні протилежності» та «Хроніки знаті Гірського Лівану». Він поклав перед собою на аналой книгу «Виступи та промови» Мухаммеда бін Абдельджаббара бін Хасана аль-Ніффарі і прочитав вступне слово: «Читання цієї книги — це самопізнання до чистого внутрішнього буття, що його людина накопичує в собі споконвіку; це відкриття таємниць самого себе, таємниць існування і його світів перед самим собою», — і ці слова про споконвічне внутрішнє буття сповнили його піднесенням. Йому захотілося читати далі, він відкрив сторінку навмання: «І сказав Бог своєму рабові: Я створив тебе за своєю подобою, єдиного, що чує, бачить, говорить. Я створив тебе, щоб явити мої імена і пролити на тебе мою турботу. Ти моє бачення, і між нами немає жодної завіси, ти друг мені. Між мною і тобою немає меж. О рабе, між тобою і мною немає відчуження: ти ближчий до мене, ніж до самого себе, а я ближчий до тебе, ніж твоє власне слово», — і відчув нестримну потребу писати без якихось конкретних думок. Це непереборне бажання охопило і заповнило його до краю. Він відчув, що слово є всередині нього, воно народилося разом з ним, а може, існувало й раніше, завжди, просто чекало зустрічі з ним, а йому потрібно лише піти за цим словом і не зрадити йому, бути терплячим і дати йому з’явитися на світ у потугах, що можуть інколи бути важкими. У той вечір до нього прийшло натхнення: він сів на ліжку, намацав ручку біля себе і почав писати на чому трапилося: на паперовій серветці і на власній долоні, якщо не міг знайти нічого іншого в спальні. Він записував слова, що настирливо крутилися на думці і не давали спати, щоб при світлі нового дня надати їм завершеної форми.