Пожежник

Гарпер стояла до нього спиною, може, секунд десять, вдаючи, ніби віддалася музиці, тоді повільно озирнулася через плече. Його захоплений погляд був прикутий до неї.

— Ти зробив мені боляче, — промовила вона. — Кинув на підлогу.

— Вибач. Це неприпустимо.

— Хіба що в ліжку.

Він звузив очі, і вона зрозуміла, що перегнула палицю: це викликало в нього сумніви — раніше вона ніколи не говорила такого про секс — та поки він не встиг заговорити, провадила:

— Наша пляшка! — вигукнула так, наче тільки згадала. — Я хочу того вина, що ми привезли з Франції. Пригадуєш? Ти сказав, що це найкраще, що ти колись куштував, і хочеш приберегти його для важливої нагоди, — вона кинула на нього глузливий — принаймні на це вона сподівалася — погляд, і докинула: — Ця нагода достатньо важлива?

Вино стояло в цій кімнаті — біле в холодильнику, який уже нічого не охолоджував, а червоне в буфеті. Коли б вони не їздили на відпочинок, то купували собі пляшку вина так само, як інші купували магніти на холодильник. Хоча за останні кілька років вони мало де бували. Вона потягнулася по французьке бордо з їхнього медового місяця. ЇЇ долоня була настільки вологою від поту, що пляшка ледь не висковзнула з руки й не полетіла крізь кімнату в нього. Вона уявила, як він зараз підстрибне від переляку й встрелить їй у живіт. Вб’є її одним пострілом разом з дитиною, що, якщо подумати, цілком би вписалося в характер Джейкоба. Він від природи був скнарою й ненавидів марнотратство; часто відчитував за те, що вона наливала забагато молока в пластівці.

Затиснувши пляшку під правою рукою, вона взяла два винні бокали з-під книжкової полиці. Глибокі кришталеві келихи мелодійно дзенькнули в її тремтливих руках. Тоді взяла штопор.

Вона планувала відкоркувати пляшку, а тоді попросити його налити їм вина. І поки він його розливатиме, вона відкрутить корок зі штопора й штрикне йому в обличчя. Або, якщо вона не зможе на це зважитися, принаймні спробує шпирнути в руку, якою він тримає револьвер.

Гарпер присіла на краєчок журнального столика, навпроти нього та Великого яйця. Револьвер лежав на його коліні, націлений на неї, без жодного чіткого наміру. У правій руці вона тримала штопор, гострий кінець якого стирчав між середнім і безіменним пальцями. Він сидів задалеко — їй би довелося кинутися на нього, щоб поцілити штопором в обличчя. Або, можливо, він наблизиться до неї, коли наливатиме вино. Можливо.

Тоді вона подивилася йому в очі, сповнені холодного розрахунку. Його невиразне обличчя було блідим і нерухомим.

— Думаєш, якщо напоїш мене й трахнеш, я раптом зміню свою думку? — заговорив він до неї.

— Я гадала, що напитися, покохатися й гарно провести час було частиною задуму. Зробити усе, як ми схочемо. Хіба ти не цього хотів?

— Цього. Але я досі не певен, що цього хочеш ти. Не певен, чи ти взагалі цього колись бажала. Може у якомусь нудному, по-лайфтаймівськи кіношному сенсі тобі й подобався задум втнути Ромео і Джульєтту, померти пліч-о-пліч, але ти ніколи не була віддана цій ідеї. Не думала, що це справді колись станеться. Тепер час настав, а ти готова на все, щоб накивати п’ятами. Навіть зіграти в шльондру. — Він гойдався взад-вперед, а тоді додав: — Я знаю, що це не політкоректно, але якого біса — ми обоє скоро й так помремо: я ніколи не був високої думки про жіночий розум. Ніколи не зустрічав жінку, наділену справжнім інтелектуальним запалом. Існує причина, чому такі речі, як Фейсбук, літаки чи решта інших винаходів сучасності було зроблено чоловіками.