Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Гайдук почув голос генерала броні Самсоновича, Військового коменданта Речі Посполитої.
— Panie Komendancie, mowi general Hajduk. Jestem na poligonie Jaworowskim.
— Widzę Pana, Panie generale, — відповів Самсонович. — Nasz satelita obserwoje wlaśnie poligon Jaworowski.
Гайдук спитав, що Самсонович думає про події у Львові. Той після певного розмислу сказав, що керівництво Польщі — вірної союзниці України, дуже стурбоване тим, що відбувається в Галичині й на Волині. Ці події можуть зламати стратегічний баланс у Центрально-Східній Європі, так потрібний перед лицем загроз з боку «Глобального джихаду».
Гайдук спитав, чи правдивими є чутки, що певні політичні сили в Польщі хочуть використати цю ситуацію для встановлення польського контролю над Галичиною і Волинню?
Після задумливої паузи (Гайдук уявив, як Самсонович розгладжує свої пишні вуса а-ля Пілсудський) пан Комендант РП запевнив Гайдука, що про це не може бути мови, навіть якщо Народна Рада звернеться до Польщі з проханням про приєднання до цієї країни.
— Му nigdy nie zdradzimy swoich sojuzników z Ukrainy, — завершив розмову Самсонович.
— Mam nadzieję, że utrzymamy sytuacje pod kontrolą, — запевнив у свою чергу Коменданта Гайдук.
Почався весняний львівській дощ, нескінченний, немовби хмари, якими було встелене небо над Прикарпаттям, акумулювали в собі всі водні ресурси Європи. Невеселий, не такий, якими у квітні бувають дощі цвітіння. Довелось Гайдуку і групі офіцерів сховатися на веранді штабного будинку.
Потелефонувавши до голови Народної Ради професора Войчишина, який був, здається, прикро вражений тим, що грізний Координатор перебуває у такій близькості від Львова, Гайдук запропонував лідеру галицьких сепаратистів зустрітися через дві години у передмісті Львова Брюховичах і навіть назвав конкретне місце — готель «Колиба», розташований у мальовничому сосновому лісі над озером. Тут навесні 2080 року львівські власті тріумфально приймали Гайдука з Олею як переможця у війні з Північним Союзом. Саме у «Колибі» було підписано Конфедеративний договір, згідно з яким Галичина, як і всі інші землі, набувала автономію, але брала на себе жорсткі зобов’язання щодо надання Києву права на проведення загальнодержавної фіскальної, правоохоронної, зовнішньої та оборонної політики.
Вони були щасливі тут з Олею, коли вночі у спальні на другому поверсі кинулися один одному в обійми, не звертаючи уваги на голосне рипіння ліжка, а потім сміялися довго, уявивши, як слухають ці звуки охорона і господарі, а потім їм схотілося їсти, й о 3-й годині ночі вони з великим апетитом уплітали чи то пізню вечерю, чи ранній сніданок…
Згадка про той теплий сонячний день і про ту Ніч додали Гайдукові трохи радості, попри всі погані новини й занудливий невгамовний дощ.
Агенти контррозвідки, що наповнили останніми днями Львів, доповідали Гайдуку про чвари всередині Народної Ради: частина поміркованих послів була проти руйнування держави.
Войчишин спробував перенести зустріч, до якої не був готовий, вигадував різні приводи, щоб відтягнути час, але Гайдук сказав, що негайно виїжджає до Брюховичів і що війська Західного оперативного командування й бригади прикарпатських десантників — «червоні берети» — у разі відмови вести переговори будуть підняті по бойовій тривозі.
У Брюховичах уже перебувала група десантників із Києва, про яку не знали ні генерал Грім, ні його штаб. Десантники оточили територію «Колиби» й встановили контроль над під’їзними шляхами. Відділок місцевої поліції, підпорядкованої Народній Раді, був блокований, і зв’язок зі Львовом перерваний — не працювали ні мобільники, ні інші гаджети, ні Інтернет. Операцією із встановлення контролю над засобами зв’язку в новопроголошеній ЗУД керував полковник Середа. Він очікував лише наказу Гайдука на повне вимкнення всіх комунікацій у регіоні.
Над «Колибою», здавалось, зависло Око Дощовика: шурхіт не по-весняному холодного дощу нагадував звук недалекого водоспаду; псевдофольклорні принади «Колиби» — усі ці тини, тиночки, перелази, вози, колеса, повітки, глечики, важкі дерев’яні лавки й столи — все це занурювалось у мокву, і лише терпкий камфорний запах сосен, деревини й мокрої глиці очищував дихання, давав відчуття прозріння — сумного і чистого.