Марш Радецького та інші романи

— Я не маю ніяких підстав, любий тату, не довіряти Єві чи своєму другові.

Якось нерішуче сказав ці слова пан полковий лікар. Вони й для нього самого пролунали мов зовсім чужий вислів, вичитаний дуже давно з книжки чи бозна-коли почутий на якійсь виставі.

Він начепив окуляри, і старий Кнопфмахер, уже чіткий і обсягом і обрисами, враз опинився поруч. І вислів, яким щойно скористався доктор, тепер здавався безмежно далеким. Щось таке далеке від тебе ніяк не могло бути правдою.

— Не маєш ніяких підстав? — проказав пан Кнопфмахер. — Зате я маю підстави! Я знаю свою дочку! А ти своєї дружини не знаєш! І панів лейтенантів я знаю чудово! І взагалі чоловіків! Я не хочу нічого сказати проти армії. Говорімо по суті. Коли моя жінка, твоя теща, була молода, я мав не одну нагоду вивчити молодих чоловіків. І тих, що в цивільному, й тих, що у військовій уніформі. Еге ж, кумедні ви люди, ви, ви…

Він шукав загального означення для тієї категорії людей (яку й сам не те щоб дуже знав), до котрої належав його зять та інші отакі дурноверхі. Він би найрадніше сказав: «Ви, з вашими університетами!» Бо сам він дійшов розуму, достатку й шани від людей — без університетських студій. Авжеж, а десь цими днями йому мали надати звання комерційного радника. Він плекав у душі солодку мрію про свої грошові пожертви в майбутньому, великі грошові пожертви. Безпосереднім їхнім наслідком було б дворянство. А якщо, скажімо, прийняти угорське громадянство, можна стати дворянином ще хутчіш. У Будапешті людині не так обтяжують життя. А втім, не забуваймо про «вчених мужів», які на те й створені, щоб тобі його обтяжувати, недолугі мудраї, телячі голови! Власний зять обтяжує тобі його! Якщо тепер зчиниться бодай найменший скандал із дітьми, довго ж тобі доведеться ждати звання радника комерції! Усюди мусиш пильнувати ладу сам, сам-один! Навіть цноту чужих жінок доводиться стерегти самому.

— Я хотів би тобі, любий Максе, зняти полуду з очей, поки не пізно!

Полковий лікар не любив цієї приказки, він не любив вислуховувати правду будь-що-будь. Гай-гай, він знав свою дружину так само добре, як пан Кнопфмахер свою дочку! Та він кохав її — що тут удієш! Він її кохав. У Ольмюці в неї був окружний комісар Гердал, у Граці — окружний суддя Ледерер. Полковий лікар дякував Богові й своїй дружині вже й тоді, коли це не були його колеги. Якби ж хоч можна було залишити армію! Тут тобі повсякчас загрожує смертельна небезпека. Скільки вже разів він збирався запропонувати тестеві… Він налагодився й цього разу.

— Я знаю, — сказав він, — що Єва тут у небезпеці. Завжди в небезпеці. Вже багато років. На жаль, вона легковажна. Межі вона не переступає… — Він замовк і за мить із притиском повторив: — Не переступає! — Він убивав цими словами усі власні сумніви, що вже роками не давали йому спокою. Він випалював свою непевність, повертав собі віру в те, що дружина його не зраджує. — Ні в якому разі! — сказав він ще раз уголос. Він переконав себе остаточно: — Єва порядна людина, хай там що!