Історія польсько-українських конфліктів т.1

Полонізація українців, яка була постійним безперервним процесом від початку існування Другої Речі Посполитої, набрала гостроти після смерті Пілсудського, коли спадкоємцем після Коменданта став генерал Едвард Ридз-Смігли. Після приходу на найвищу військову посаду — Генерального Інспектора Збройних Сил — він сформував «уряд полковників» на чолі з прем'єром, також генералом, Феліціаном Славой-Складковським. Як військовий з крові і кості (Головний Комендант ПОВ 1917, завойовник Вільна 1919, командуючий армією у Київському поході 1920), Ридз-Смігли поставив перед міністрами-товаришами завдання побудови «живого католицького валу» проти можливої совєтської інтервенції, незважаючи на те, що хмари густішали на заході. Як видно з дещо туманних польських зведень і більш виразних українських[31], Ридз-Смігли висунув необхідність полонізації східних кресів шляхом продовження акції і денаціоналізації меншостей, особливо українців.

Плани вирішення української проблеми виникали у вищому командуванні Війська Польського ще за життя Пілсудського. Але вони обмежувались територією Холмщини, про Волинь тоді не говорилось. «Необхідність полонізації Холмщини, — пише А. Хойновський, була порушена на конференції у Любельському Воєводському Уряді, яка відбулась у січні 1935 року. Представник Командування Округу II Корпусу (Люблін) стверджував тоді, що Польська держава «повинна позбутись шкідливої для себе, занадто заглибленої і не підтриманої істотними стосунками у цій сфері толерантності. Задля власного існування на території Холмщини треба повністю ліквідувати (курсиц мій. — М.С.) проблему української меншини або принаймні звести її до дріб'язкового питання, яким є справа чеських колоністів на Волині і німецьких у Холмському повіті». Промовець пропонував обмеження «надмірно розвинутої мережі православних парафій до кількості, потрібної для заспокоєння необхідних релігійних потреб», усунення українців з посад лісової охорони, лісників, шляхових охоронців, учителів, гмінної адміністрації, обслуговування залізниці, нарешті, недопущення їх до членства у воєнізованих організаціях[32].

Авторитарне твердження представника командування військового округу, що «Польська держава… повинна на території Холмщини повністю знищити проблему української меншості» було майже ідентичне з вироком смерті УПА волинським полякам у 1943–1944 рр., оскільки тут і там йшлося про ліквідацію національної групи як цілої. Різниця полягала у тому, що в екстремальних заходів, які здійснювала УПА, була альтернатива («виїзд з української землі або смерть»), а ось Польща такої альтернативи не пропонувала. Проживаючи на рідній землі, українці зазнавали духовного винищення, бо ставали поляками. План знищення розкладено було на кілька поколінь, не вистачило тільки часу на його реалізацію. Незважаючи на те, що план був типовим прикладом порушення конституції, проти нього не виступила жодна політична сила Польщі.