Трудівники моря

II

Споконвічна історія утопії

Парове судно у водах Ла-Маншу 182... року вважалося не тільки нововведенням, а й дивом. Все нормандське узбережжя довго не могло оговтатись від страху. Зараз ніхто й оком не скине на десять-дванадцять пароплавів, які сновигають на обрії туди-сюди; хіба тільки що на хвилину вони привернуть увагу знавця, який за кольором диму визначить, що в топці он того судна спалюється уельське вугілля, а цього — ньюкасльське. Хай собі пливуть на здоров'я. Пристануть — ласкаво просимо. А відчалять — щасливої дороги.

В першій чверті нинішнього століття люди не так спокійно ставилися до подібних вигадок; особливо косо дивилися на всі ці машинерії і клуби диму, що тяглися за ними, острів'яни Ла-Маншу. На цьому пуританському архіпелазі, де була піддана різкому осудові англійська королева за те, що порушила біблійні заповіти, народивши дитину під хлороформом, пароплав зразу ж був охрещений «Чортовою посудиною». Простодушним морякам тих років, колись католикам, відтак кальвіністам і в усі часи святенникам, пароплав повинен був здаватися плавучим пеклом. Один місцевий проповідник просторікував з цього приводу: «Чи маємо ми право примушувати воду працювати спільно з вогнем, якщо їх розділив сам господь бог? І хіба не нагадує цей залізний вогнедишний звір Левіафана? Чи не є це, якщо виходити із загальнолюдських вимірів, відродженням хаосу?» Не вперше успіхи прогресу сприймалися як повернення до хаосу. «Божевільна ідея, груба помилка, безглуздя», — такий присуд на початку століття винесла академія наук на запит Наполеона про парове судно: сен-сансонським рибалкам можна пробачити, що в науці вони виявились на одному рівні з паризькими вченими, а в релігії такому невеликому острівцю, як Гернсей, не конче треба бути більш освіченим, ніж такому величезноіму континенту, як Америка. В 1807 році перший пароплав Фултона з машиною Уатта, що її прислали з Англії, маючи на борту, крім екіпажа, двох пасажирів, — француза Андре Мішо і ще там когось, здійснив перший рейс з Нью-Йорка до Албані під командою Лівінгстона, і це волею випадку сталося сімнадцятого серпня. З цього приводу загаласували методисти, у всіх протестанських кірхах проповідники прокляли парову машину, оголошуючи, що число «сімнадцять» дорівнює сумі десяти щупальців і семи голів апокаліптичного звіра. В Америці порівнювали з пароплавом звіра із Апокаліпсиса, а в Європі — звіра з книги Буття. В цьому і вся різниця. Вчені відкинули ідею пароплава, як щось неможливе; священнослужителі й собі відкинули її, як щось нечестиве. Наука відхилила, церква проклинала. Фултона вважали мало не за Люципера. Прості люди — селяни і моряки — приєдналися до хулителів, бо від нововведення їм було не по собі. Ось точка зору церковників з приводу пароплава: «Вода і вогонь розділені. Їх розподіл диктується божою волею. Ніхто не має права роз'єднувати те, що з'єднав господь бог; ніхто не повинен з'єднувати те, що він роз'єднав».