Трудівники моря

Він вельми охоче сам собі варив рибальську юшку, знав, скільки треба покласти перцю, солі, зелені, і насолоджувався готуванням не менше ніж їжею. Уявіть собі людину, незграбну в сюртуці, невпізнавану в матроській куртці і зюйдвестці, бо простоволосий він був схожий на Жана Бара, надто коли його чуприну розвівав вітер, а в круглому капелюсі — на Жокріса, моряка, недоладного в місті, зате грізного й піднесеного в морі; уявіть собі силача-вантажника — і жодного лайливого слова навіть у нечасті хвилини гніву, приємний співучий голос, громовий у рупорі; уявіть собі селянина, який читає енциклопедію, гернсейця — очевидця революції, невігласа, обізнаного в дуже багатьох питаннях, людину без будь-якого святенництва, але вкрай забобонну, теофіла, що більше вірить у Білу даму, ніж у Пречисту діву; уявіть силу Поліфема, волю Христофора Колумба, логіку Флюгера; у всій подобі є щось від бика і щось від дитини. Кирпатий ніс, м'ясисті щоки, повний зубів рот, зморшкувате обличчя, яке протягом сорока років обмивали морські хвилі і обвівали всі вітри, лоб у відблисках гроз, шкіру кольору прибережних скель — а відтак уявіть, що суворі риси цього обличчя осяяні доброзичливим поглядом, — і перед вами постане мес Летьєрі.

У Летьєрі були дві задушевні пристрасті — Дюранда і Дерюшетта.

КНИГА ТРЕТЯ ДЮРАНДА І ДЕРЮШЕТТА

І

Щебетання і дим Людське тіло — то хіба тільки видимість, під якою ховається наша суть. Воно заступає наше внутрішнє світло чи пітьму. Справжньою суттю є душа. Кажучи строго, наше обличчя — то лишень маска. Справжня людина — це те, що приховане в людині. Якби виявилася справжня людина, що притаїлася, заховалася за химерою, ім'я якій плоть, було б немало несподіванок. Загальнолюдська помилка і полягає в тому, що зовнішній вигляд людини приймають за її справжню суть. Наприклад, деяка дівчина, якби ми побачили її таємну суть, видалася б нам пташкою.

Пташка в образі дівчини — нема нічого чудовішого! Уявіть собі, що вона живе у вашій хаті. Це і буде Дерюшетта. Яке чарівне створіння! Так і хочеться сказати: «Привіт тобі, лебідонько!» Крилець не видно, але чути щебетання. Іноді вона заливається пісенькою. Коли вона лепече, відчуваєш свою перевагу над нею, коли ж співає, то відчуваєш, як вона піднімається над тобою. Щось таємниче зву-чить у її співі; дівчина — це ангел у людській подобі. Коли вона стає жінкою, ангел відлітає, але згодом він повертається, щоб принести душу її маленькій дитині. Та, що одного чудового дня стане матір'ю, поки не вступить у життя, цілі роки — дитина; в дівчині продовжується дівчинка, і це вільшанка. Побачиш її і мимоволі подумаєш: «Як добре, що вона не відлітає від нас!» Сумирна ручна пташечка стрибає залюбки в нашому домі, пурхає з гілки на гілку, тобто з кімнати в кімнату, то ввійде, то вийде, то наблизиться, то віддалиться, то пригладить пір'ячко — причеше волосся, чується ніжний шурхіт, і шелест її одежі, і голос, який нашіптує щось невимовне. Вона питає, ви їй відповідаєте; питаєте її — у відповідь воркування. З нею не розмовляєш, а сокочеш, а це відпочинок від розмови. Щось неземне є у цьому створінні. Воно — голуба думка, яка зливається з вашими чорними думками. Вас захоплює легкість рухів, мінливість, невловимість, і ви дякуєте, що вона по своїй доброті не перетворилася на невидимку, хоч, здається, досить їй захотіти, і вона стане неосягальною. Краса на нашій землі — життєва необхідність. Навряд чи існує на землі більший обов'язок, як бути чарівливою. Ліс упав би у розпачі без колібрі.