Сімнадцять спалахів весни

Коли Гітлер в останні місяці війни повторював як заклинання, що крах англо-радянсько-американського союзу визначається тижнями, коли він запевняв усіх, що Захід ще звернеться по допомогу до німців після остаточної поразки, багатьом це здавалося проявом характеру фюрера — до кінця вірити в те, що створила його уява. Але в цьому випадку Гітлер спирався на факти: розвідка Бормана ще в середині 1944 року роздобула в Лондоні надзвичайно секретний документ. У цьому документі, зокрема, були такі рядки, що належали Уїнстону Черчіллю: «Сталася б страшна катастрофа, якби російське варварство знищило культуру й незалежність стародавніх європейських держав».

Він писав це у своєму таємному меморандумі в жовтні 1942 року, коли росіяни були не в Польщі, а під Сталінградом, не в Румунії, а біля Смоленська, не в Югославії, а під Харковом.

Мабуть, Гітлер не видавав би наказів, які негайно карали смертю будь-які спроби переговорів, коли б він знав про те шалене змагання думок, яке було в 1943–1944 роках між англійцями й американцями про напрямок головного удару союзних армій. Черчілль наполягав, щоб війська висадилися на Балканах. Він мотивував цю необхідність ось як: «Питання стоїть так: чи готові ми примиритися з комунізацією Балкан і, можливо, Італії? Нам треба точно усвідомлювати ті переваги, які дістануть західні демократії, якщо їхні армії окупують Будапешт і Відень, визволять Прагу й Варшаву…»

Американці, які мали тверезу голову, розуміли, що спроби Черчілля нав'язати основний удар по Гітлеру не у Франції, а на Балканах — сугубо егоїстичні. Вони розуміли, коли переможе Черчілль, Великобританія буде гегемоном на Середземному морі: отже, саме Великобританія стала б хазяїном Африки, арабського Сходу, Італії, Югославії й Греції. Співвідношення сил, таким чином, склалося б явно не на користь Сполучених Штатів — і висадити війська запланували у Франції.

Політик обачний і сміливий, Черчілль міг би, за певних критичних обставин, налагодити контакт з тими, хто стояв в опозиції до фюрера, щоб створити єдиний фронт, спроможний протистояти ривку росіян до берегів Атлантики, цього Черчілль найдужче боявся. Але такої сили після того, як знищили змовників улітку 1944 року, в Німеччині не лишалось. Однак, вважав Черчілль, будь-який обережний «роман» з тими серед гітлерівського керівництва, хто спробував би здійснити капітуляцію армій вермахту на Заході, був хоч мало реальний — через тверду позицію Рузвельта й проросійських настроїв у всьому світі, — але дозволив би йому проводити жорсткішу політику по відношенню до Сталіна, особливо в польському й грецькому питаннях.

І коли військова розвідка доповіла Черчіллю, що німці шукають контактів з союзниками, він відповів:

— Британію можуть звинуватити в повільності, зухвальстві, в гумористичній аналітичності… Але Британію ніхто не зможе звинуватити в підступності, і я молю бога, щоб нас ніколи не змогли звинуватити в цьому. Проте, — додав він, і очі його зробилися сталевими, і тільки десь у самій їхній глибині затріпотіли іскорки сміху, — я завжди просив проводити точну грань між дипломатичною грою, направленою на зміцнення співдружності націй, і — прямою, нерозумною підступністю. Тільки азіати можуть вважати тонку й складну дипломатичну гру — підступністю.