В сталевих грозах

Під час однієї стоянки водій, заводячи двигун, навпіл розчавив собі великий палець. Вигляд цієї рани викликав у мене, завжди вразливого на такі речі, майже нудоту. Згадую це, бо тим дивовижніше, що вже в найближчі дні я годен був зносити вигляд навіть найтяжчих каліцтв. Ось приклад того, що в житті загальне відчуття визначає окремі враження.

Із Ле Меснілю, коли стемніло, ми помарширували в Сайї-Саїсель, де на великій галявині батальйон поскидав ранці й налаштував наступальне спорядження.

Перед нами котився і гримів артилерійський вогонь ще невіданої перед тим сили; тисячі судомних спалахів вкрили західний обрій морем полум'я. Назустріч нам невпинно сунули поранені з блідими, запалими лицями, часто їх зненацька відтісняли у придорожну канаву гармати чи колони боєприпасів, що з брязкотом проносилися мимо.

До мене зголосився вістовий з якогось вюртемберзького полку, щоб завести мою чоту у знамените містечко Комбль, де ми наразі мали стояти в резерві. То був перший німецький солдат, якого я побачив у сталевій касці, і він одразу видався мені провісником якогось чужого й суворішого світу. Сидячи біля нього в придорожній канаві, я жадібно випитував, що діється на позиції, а у відповідь дістав однотонну розповідь про висиджування цілими днями у вирвах від снарядів, без зв'язку й підхідних шляхів, про безперервні атаки, про поля трупів і божевільну спрагу, про поранених, які там конають, і таке подібне. Обрамлене сталевим краєм непорушне обличчя і цей монотонний, супроводжуваний ревищем фронту голос справили на нас моторошне враження. Всього кілька днів закарбували на посланці, що поведе нас у царство вогню, тавро, яке, здавалось, якимось невимовним чином різнило його від нас.

«Упадеш — уже не встанеш. Тут вже ніхто не поможе. Ніхто не знає, чи повернеться живим. Кожного дня атаки, але прорватися вони не прориваються. Всі розуміють: це не на життя, а на смерть».

У цьому голосі не залишилося нічого, крім великої байдужості; він був загартований вогнем. З такими мужами можна йти в бій.

Ми крокували широкою дорогою, що білою стрічкою вилася крізь темні терени в місячному сяйві, назустріч грому канонади, чиє всепоглинаюче ревище ставало усе незмірнішим. Облиш надію, хто сюди потрапив![16] Що надавало цьому краєвиду особливо похмурого лику, то це обставина, що всі його дороги світлими жилами лежали відкритими в місячному сяйві й що на них не було видно жодної живої істоти. Ми крокували, ніби мерехтливими доріжками опівнічного цвинтаря.

Вже незабаром справа й зліва від нашого шляху розірвалися перші снаряди. Розмови притихли, а врешті й остаточно зійшли нанівець. Усі вслухалися в наростаюче завивання снарядів з тією дивовижною напругою, яка гранично вигострює слух. Першим неабияким випробуванням для нас стало проходження через Фрежікюр-Ферм, невеличку групу будиночків перед цвинтарем в Комблі. Там мішок, у який був узятий Комбль, затягнувся найтугіше. Кожен, хто хотів увійти в місто або вийти з нього, мусив пройти тут; відтак саме на цю життєву артерію і був скерований, мов промені побільшуваного скла, невпинний і найтяжчий вогонь. Наш провідник уже підготував нас до цієї фатальної тіснини; ми пробігли крізь неї підтюпцем, бачачи як усе довкола з гуркотом валиться.