В сталевих грозах

При першому ж пострілі обойма вискочила з руків'я мого пістолета. Я стояв, горлаючи, перед англійцем, який з жахом втискався спиною в колючу загороду, й знову й знову намарно натискав на спусковий гачок. Не лунало жодного пострілу — це було, наче у в'язкому сні. В окопі перед нами заметушилися. Залунали окрики, затарахкотів кулемет. Ми кинулись назад. Я ще раз зупинився в якійсь вирві й скерував пістолет на тінь, що наступала мені на п'яти. Цього разу відмова пістолета виявилась благословенням, бо то був Біркнер, а я думав, що він давно вже попереду.

Отож ми щодуху помчали до нашого окопу. Біля нашого загородження кулі свистіли вже так, що мені довелося застрибнути в залиту водою і захаращену колючим дротом мінну вирву. Гойдаючись на хисткому колючому дроті над поверхнею води, я чув, як кулі велетенським бджолиним роєм проносяться наді мною, а дротяне потороччя й металеві осколки шмагають по укосах вирви. Через пів години, коли вогонь ущух, я перебрався через наше загородження і під радісні вітання застрибнув до окопу. Вольґемут і Бартельс уже були там; ще за півгодини повернувся й Біркнер. Всі раділи зі щасливого кінця і шкодували лише, що такий жаданий бранець і цього разу вислизнув. Те, що ця пригода ще й як подіяла на нерви, я помітив лишень, коли, клацаючи зубами, лежав на койці в бліндажі й, попри виснаження, ніяк не міг заснути. У мене було радше відчуття найвищої і найнапруженішої бадьорості, так ніби десь у тілі невпинно дзеленчав електричний дзвіночок. Наступного ранку я ледь звівся на ноги, бо через усе коліно, на якому вже було кілька історичних близн, тягнулася довга подряпина від дроту, а в другій стирчав осколок пожбуреної Бартельсом гранати.

Ці короткі вилазки, в яких треба було міцно тримати себе в руках, були добрим засобом загартувати волю і перебити одноманітність окопного існування. Солдат передусім не має нудитися.

11 серпня перед сільцем Берль-о-Буа гасав вороний рисак, якийсь ополченець скосив його трьома пострілами. Англійський офіцер, від якого утік кінь, мабуть, скривився на цей вид. Вночі стрільцеві Шульцу в око влетів осколок піхотного снаряду. Помножилися втрати й у Монші, бо скошені артилерійським вогнем мури давали все менше захисту від наосліп випущених кулеметних черг. Ми взялися обкопувати село ровами, а в найнебезпечніших місцях ще й зводили нові мури. У здичавілих садках дозріли ягоди, і смакували вони тим солодше, що ласувати ними можна було тільки під дзумкіт сліпих куль.

12 серпня — довгоочікуваний день, коли вдруге за цю війну я міг поїхати у відпустку. Та тільки-но я вдома трохи відігрівся, як навздогін мені вже примчала телеграма: «Негайно повертатися, докладніше про все в комендатурі Камбре». Через три години я вже сидів у потязі. Дорогою до вокзалу повз мене неквапно пройшли три дівчини у світлих сукенках, з тенісними ракетками під пахвою — осяйне прощальне вітання життя, яке я згадуватиму ще довго.