Справа прокурора Малахова
- Автор: Собко Вадим Николаевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Справа прокурора Малахова». Краткое содержание книги:
Гострі громадські конфлікти в повісті нерозривно поєднуються зі складними особистими колізіями. Прокурор Малахов твердить, що він завжди правий. Але читач з глибоким розумінням сприймає слова Ганни, що від цієї «правоти» стає важко дихати.
Ганна подумала, що розмова про масштаби і критерії дуже небезпечна для самого Малахова. Адже все залежить від того, з якого погляду дивитись на півмільйона, знизу чи згори, з маленького прокурорського крісла, чи з погляду інтересів цілої держави.
Проте, було також очевидно, що прокурорська точка зору дуже міцна і похитнути Малахова важко.
— А якщо буде успіх, то з цієї пластмаси за ті ж п’ятсот тисяч карбованців можна буде не один, а десять будинків збудувати, — сказав Зуб.
— Ви можете поручитися, що цей успіх буде? Якщо ви візьмете на себе таку відповідальність, я згодний дозволити Басовій хоч сто дослідів. Ні ви, ні я, ні сама Басова не знає, чи це реальність чи фантазія, а державні гроші це реальність, залізна реальність, це хліб, масло, квартири для тисяч людей. Отож, хай вони спочатку винайдуть цю пластмасу, точно накреслять способи її виробництва, а тоді вже й простягають руки до народних коштів.
Ганна подумала, що позиції Малахова у цьому змаганні міцніші, ніж здавалося на перший погляд, до того ж він цілком переконаний у власній непогрішності. Та водночас вона ясно розуміла, що це позиція неправильна. Боронячи сьогоднішні потреби, він приносить у жертву великі інтереси завтрашнього дня. Вона давно відчувала цю лінію в усій системі життя і думок Володимира Малахова, але чомусь не могла досі сформулювати свої почуття чи підозри. А зараз все це раптом розкрилось перед нею з повною, майже жорстокою ясністю; їй стало тривожно й боляче, захотілося врятувати від небезпеки не тільки Басову, а й самого Володимира Малахова, бо йому теж загрожувала небезпека. Нічого не вирішивши, не знаючи, які слова треба сказати, Ганна слухала, як повільно, розмірковуючи, відповідає Малахову Зуб.
— Це, звичайно, справедливо, куди краще і спокійніше було б, якби у них сто разів все було перевірено і випробувано. Власне кажучи, проблема зникла б, і розмова наша безпредметною стала б. За чотири-п’ять років вони все перевірять, і можна буде ставити досліди, які і дослідами назвати не можна, все ясно. Світова техніка за цей час піде далеко вперед, і ми замість того, щоб випередити інших, будемо самокритикуватись: «відстали, відстали». Час — найдорожча штука. Втрачений рік уже ніколи не повернеш.
Малахову здалося, ніби він уже десь чув ці слова. Ага, ну, звичайно, це ж майже точна цитата з Ганниної статті. Дивний збіг, її надрукували саме того дня, коли трапився злощасний вибух. От справді, невчасно прийшла сюди Ганна, зараз у неї з Іваном Семеновичем створиться єдиний фронт. І вже гніваючись, але все ще стримуючи себе, він глузливо сказав:
— Ого, я й не знав, що слова моєї власної дружини впадуть на такий сприятливий і родючий грунт.
Ганна швидко глянула на нього, потім на Зуба і промовчала. Це мовчання обидва бесідники розцінили по-своєму і зовсім різно — Малахов зрадів, Зуб, навпаки, засмутився. І, не чекаючи від Ганни ніякої підтримки, розчарувавшись у своїх надіях, Іван Семенович сказав, ніби про щось цілком ясне й погоджене між ними:
— Володимире Івановичу, для мене це питання цілком ясне. Я Басовій вірю.
Малахов почув ці категоричні слова і дозволив собі посміхнутися, хоча обурення сповнювало його груди. Чи не надто багато бере на себе цей старий прокурор? Чи не забув він свого становища? Нічого, зараз ми йому все нагадаємо і поставимо все на своє місце.
— Мушу нагадати вам, Іване Семеновичу, про субординацію. Вирішувати цю справу буду, кінець кінцем, я. А я добре бачу, що у ваших міркуваннях лірика небезпечно переважила почуття обов’язку, почуття відповідальності перед державою. Вирішуватиму я.
— Ні, мабуть, не тільки ви.
— А хто ж може втручатися в мої розпорядження? — бажаючи все до кінця з’ясувати, повільно запитав Малахов.
— Ми з вами відповідаємо не тільки перед безпосереднім начальством, але й перед партією.
— Так, відповідаємо, і мені про це можна не нагадувати. Але втручатись у мої дії, поки я виконую функції прокурора, ніхто не має права.
— Тут ви помиляєтесь і помилку свою, мабуть, дуже скоро відчуєте, бо дії ваші нагадують мені зараз дії міліціонера, який оштрафував на десятку спортсмена, що кинувся рятувати потопаючого, тільки на тій підставі, що купатися в тому місці заборонено. Подумайте про це. Аналогія точна.
— Від вас я і не сподівався почути нічого приємнішого, — вже крізь зуби процідив Малахов.
— Не втрачаю надії сказати колись вам щось приємніше, — відповів Зуб і підвівся з крісла. — Мені вже, мабуть, час додому, стара напевне лається, дуже не любить, коли я затримуюсь. Бувайте здорові, Володимире Івановичу, на все добре, Ганно Кирилівно.