Дивовижна історія Мері Стенз

Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.

Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.

Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”

Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.

У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.

Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками — судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій — певне, віскі — і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.