Дивовижна історія Мері Стенз
- Автор: Уэйт Роберт
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Дивовижна історія Мері Стенз». Краткое содержание книги:
Розповідаючи напівфантастичну, напівдетективну історію про те, як проста, непримітна дівчина волею випадку стала першою красунею світу і чим це скінчилося, сучасний англійський письменник Роберт Уейд викриває брудні махінації буржуазних ділків і продажність “вільної й незалежної” преси в хижацькому світі капіталу.
— Непогано, — пожвавішав Бомон. — Що далі?
— Дівчину тримають у готелі “Онікс-Асторія”, по суті, як ув’язнену. Для охорони до неї приставлено приватного детектива. Можна роздобути факти, що компрометують, Фасберже, — ми вже маємо деякі відомості щодо його необачних зв’язків з жінками.
— З цим будьте обережні, — порадив Бомон. — Ми не можемо наражатися на ризик звинувачення в наклепі, особливо якщо факти не мають відношення до даної історії. От якби вам пощастило довести його зв’язок з цією дівчиною…
Даркове обличчя спохмурніло.
— Сумнійаюся, — мовив вій. — У кожному разі, я маю намір зустрітися з нею, як тільки зможу. А поки що мені потрібне одне — схвалення загального напряму репортажу.
— Все гаразд, — весело озвався Бомон. — Дійте. Це саме те, що потрібно “Очевидцю”. Сказати правду, ми вже давно не давали нікому такого добрячого чосу.
— Дякую, — радо сказав Дарк. — Саме цього я сподівався.
— Якщо будуть якісь перешкоди з боку юристів, — докинув Бомон, — дайте мені знати. Допоможу. Коли ви думаєте друкувати репортаж?
Дарк трохи помовчав, міркуючи.
— Я ще не вирішив остаточно. Можливо, варто почекати, доки “Черіл” розпочне свою рекламну кампанію, і тоді вже розтрощити її в друзки. Але, з другого боку, цією історією починають цікавитись деякі газети, і я не хотів би, щоб вони перехопили в нас здобич. Одне слово, гав не ловитиму.
Бомон кивнув головою.
— Полишаю це на ваш розсуд, Поле. Коли буде щось потрібно, приходьте до мене.
Дарк повертався до свого кабінету в куди кращому гуморі, ніж був перед тим. “Стережись, Емілю Фасберже! — бурмотів він сам до себе. — Ось я візьму тебе на мушку!”
Того вечора, повернувшись додому, він вирішив переглянути матеріали до репортажу про “Черіл” і підійшов до письмового столу. На його подив, замок не піддавався, і в нього майнула думка, що там щось заїло, та, натиснувши на ключ, він, зрештою, відімкнув шухляду. Невиразна підозра, що виникла в нього, поступово розвіялась, коли він перевірив теки, — все було на місці: надруковані на машинці чернетки, життєписи, фотографії. Деякий час Дарк сидів над цими паперами, намагаючись осягнути їх справжню вартість і визначити, яких матеріалів, фактичних і біографічних, ще не вистачає. Він намітив у думці чотири суттєвих моменти, які потребували уваги: додаткові факти, що компрометували б Фасберже, і, при нагоді, інтерв’ю з ним самим (хоч це навряд чи можливо); деякі біографічні відомості про Аманду Белл, що була, як видно, натхненницею всієї кампанії “Врододій”; відверта розмова з доктором Раффом і, нарешті, кілька серйозних запитань рекламному агентству, що здійснювало весь план, — усе це, певна річ, з якомога більшою кількістю фотографій.
Дарк уже збирався був поскладати теки назад, та передумав і засунув їх у портфель. У пам’яті знову зринув замок, що не хотів відмикатися, і хоч він не мав жодних доказів, проте підсвідомо відчував, що в квартирі побував хтось чужий. Отож, за всяких обставин, тримати їх у редакції буде надійніше.
Скінчивши з теками, він сів, закурив сигарету і замислився. Тепер треба будь-що побачити Мері Стенз, вирішив він, хоч і не міг уявити, як це зробити, не викликавши підозри Віллербі. “Кінець кінцем, — подумав Дарк, — я можу поїхати до “Онікс-Асторії” і потинятися по барах. Вона майже напевне тепер у, готелі й навряд чи стане весь час сидіти в номері. Їй треба їсти, а може, схочеться й випити, отже, я маю не менш як п’ятдесят шансів із ста побачити її. А коли не пощастить, доведеться вдатися до більш рішучих дій, хай там буде той Віллербі чи ні…”
Він докурив сигарету, вийшов з дому й поїхав у Мейфер, Для обережності поставив машину за три квартали від готелю і далі пішов пішки. В кіоску на розі купив вечірню газету, щоб не привертати до себе уваги, коли доведеться сидіти в барі.
У вестибюлі й холі готелю ходили й стояли люди, чоловіки та жінки, деякі у вечірньому вбранні, але Мері не було. Дарк поволі рушив пишно оздобленим коридором, аж поки натрапив на світляну вивіску з яскравими зеленими літерами “Американський бар”, і зайшов туди.
Він побачив її одразу. Мері сиділа за невеликим столиком між жирною тушею, що належала, як видно, Емілеві Фасберже, та високим худорлявим суб’єктом з маленькими вусиками — судячи з усього, то був Віллербі. Фасберже тримав її за руку і щось поважно говорив іна вухо, а Віллербі тим часом тягнув із склянки якийсь жовтий напій — певне, віскі — і дивився перед себе неуважним “поглядом, у якому прозирала ледь помітна іронія.