Таємна історія

По обіді ми сходили прогулятися до озера, яким розважливо порядкували одразу кілька сусідських землевласників. По дорозі мені показали тенісний корт і старий літній будиночок — такий собі псевдо-θόλος, доричний із присмаком Помпеїв, і Стенфорда Байта, і — заявив Френсіс, котрий зневажав цей вікторіанський забіг у класицизм, — Д. В. Ґріффіта й Сесіла Де Мілла[60]. Він гіпсовий, розповідав далі хлопець, і його привезли по частинах з універмагів Sears та Roebuck. Територія подекуди все ще носила сліди геометричної вікторіанської обрізки, що була тут первинною формою. Сухі ставочки для риби. Довгі білі колонади каркасів під в’юнкі рослини. Клумби, розбиті між камінних бордюрів, де тепер не росли квіти. Але переважно всі ці рештки лишалися малопомітними, живопліт здичавів, і місцева рослинність (слизький в’яз та модрина-тамарак) геть задушила парості айви та японського клена.

В оточенні березового гаю озеро мало яскравий і спокійний вигляд. В очереті зачаївся маленький дерев’яний човник, пофарбований у біле зовні та блакитний усередині.

— Можна покататися? — спитав я, заінтригований.

— Ну звісно. Та ми всі не вліземо — потоне.

Я ще ніколи в житті не плавав у човні. Компанію мені склали Генрі та Камілла: Генрі сів за весла, закасав по лікті рукави й поклав свій темний піджак на сидіння поруч. Пізніше я дізнався, що в нього була звичка впадати в самозаглиблені, повчальні та цілковито самодостатні монологи про все на світі, чим він цікавився в той чи інший конкретний момент: катувелаунів, пізній візантійський живопис або полювання на голови серед мешканців Соломонових островів. У той день, запам’яталося мені, він розповідав про Єлизавету і Лестера: про замордовану дружину, королівську баржу, королеву на білім коні, яка звертається до військ у форті Тілбері, та Лестера з графом Ессекським, що тримали її коня за повід… Змахи весел і гіпнотичне дзуміння бабок вливалися в його академічне просторікування. Камілла, розпашіла та сонна, опустила руку у воду. З беріз зривалися жовті листочки і плавно спадали на плесо. Тільки багато років по тому й за багато миль звідти я натрапив на пасаж у «Безплідній землі»[61]: