Таємна історія

— Ні, дякую.

— Сподіваюся, ти виспався.

— Так, дякую.

— Мені тут, наприклад, спиться міцніше, ніж зазвичай деінде. — Генрі поправив окуляри та зігнувся над словником. Його слабкість практично неможливо було помітити, хіба що легкі ознаки втоми, напруження та сутулість плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронті, одразу впізнав. Раптом мені спало на думку, що це невигідне з погляду зиску заняття — радше метод збути час досвітніх годин, подібно до того як інші безсоньки розв’язують кросворди.

— Ти завжди так рано підводишся? — поцікавився я в нього.

— Майже завжди, — відповів він, не відриваючи погляду від книжки. — Тут красиво, але це вранішнє світло робить більшість вульгарних речей стерпними.

— Я тебе розумію.

Я й справді розумів. Чи не єдиним часом дня, коли я не відчував відрази до Плано, був досвітній ранок, коли вулиці все ще лишалися порожніми, а золоте проміння сонця лагідно торкалося сухої трави, «рабіци» та кущуватих каліфорнійських дубів.

Генрі подивився на мене майже зацікавлено.

— Ти вдома не був щасливим, правда? — спитав він.

Мене його дедуктивний — у стилі Шерлока Холмса — здогад заскочив зненацька. І він усміхнувся з мого дискомфорту.

— Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуєш. — Генрі занурився у своє читання, але тоді знову повернувся до мене: — Розумієш, іншим цього просто не відчути.

У його словах не вчувалося жодної злостивості, жодного співпереживання й навіть ані найменшого зацікавлення. Я навіть не був упевнений, що саме він мав на увазі, зате вперше відчув проблиск чогось цілковито незбагненного для мене раніше: чому він так подобався решті. Дорослі діти (так, я в курсі, що це оксюморон) інстинктивно тяжіють до крайнощів. І молодий учений — набагато більший педант, ніж його старіший еквівалент. І я, сам молодий, сприймав такі тези Генрі дуже серйозно. Сумніваюся, що Мільтон міг би вплинути на мене сильніше.