Таємна історія
- Автор: Тартт Донна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4121-3
- Переводчик: Богдан Стасюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємна історія». Краткое содержание книги:
— Я — боєць, — казала мені дівчина на вечірці.
Вона була білява, засмагла й надто висока (практично мого зросту), і навіть без зайвих розпитувань я вже знав, що вона з Каліфорнії. Мабуть, це щось у її голосі, у її шкірі, рудій, укритій ластовинням і туго напнутій на кощавих ключицях і ще більш кощавих ребрах — яким би не зарадили перса хай якого розміру, — що постали переді мною в лакуні її корсету від Gaultier. Про те, що це саме Gaultier, я дізнався з її власних слів, якими вона поміж ділом прохопилася. Як на мене ж, то це був звичайнісінький гідрокостюм із грубо приточеною до нього спереду шнурівкою.
Вона намагалася перекрикувати музику:
— Можна сказати, що мені важко живеться, із цією травмою й усім таким. — Я вже чув її історію. Порвані сухожилля. Прощання зі світом танців. Перехід у мистецтво перформансу. — Але, мабуть, у мене надто сильне самовідчуття, розуміння власних потреб. Звісно, мені важливі інші люди, але я домагаюся від них того, що потрібне мені, розумієш?
Її голос деренчав типовим каліфорнійським стакато, до якого ми вдаємося, коли надто стараємося вдавати із себе нью-йоркців, але й не був позбавлений лідерської жвавості представника «Золотого штату». Така собі «Чирлідерка проклятих». Здавалася гарненькою, причмеленою, пустопорожньою й такою, котра вдома не визнала б мене гідним навіть погляду. Зате зараз, усвідомив я, вона намагалася мене заарканити. У Вермонті я ще ні з ким не переспав, якщо не рахувати однієї маленької рудоволоски, з якою ми познайомилися на першій же вечірці в універі. Пізніше мені хтось розповів, що вона — спадкоємиця одного паперового магната з Середнього Заходу. І тепер я уникав її поглядів, варто було нам десь перетнутися. (Джентльменський вихід із ситуації, як жартували мої одногрупники.)
— Сигарету? — прокричав я цій.
— Не палю.
— Я теж. Тільки на вечірках.
Вона розсміялася.
— Аякже, тоді давай, — прогорлала вона мені на вухо. — Ти ж, мабуть, не знаєш, у кого б розжитися косячком?
Поки я для неї прикурював, хтось мене тицьнув ліктем у спину, і я похилився вперед. Музика гуркотіла до божевілля, люди танцювали, пиво хлюпало на підлогу, а в барі тирлувалося буйне товариство. У моїх очах це поставало всього лиш дантовим тлумом людей на танцмайданчику та хмарою диму, що заслав стелю, та попри це у світлі, яке лилося в темряву з коридору, можна було роздивитися то перекинуту склянку, то широкі напомаджені вуста, пойняті сміхом.
Як і всі гулянки, ця викликала огиду й тільки ставала гіршою (я був упевнений, що першокурсники вже блювали, стоячи у відчайдушних чергах до туалету), але ж вечір п’ятниці, я весь тиждень просидів за книжками й мені було байдуже. Тут не буває жодних моїх грецьких однокурсників. Відвідавши всі п’ятничні вечірки з часу вступу до Гемпдену, я знав, що вони їх цурались, а тому тікали, немов од «чорної смерті»[52].
— Дякую, — проказала дівчина. Вона пробралася ближче до сходів, де все здавалося набагато тихішим. Тепер можна було спілкуватися без криків, але я випив шість чарок горілки з тоніком, тому не знав, що їй сказати, і навіть не міг пригадати, як її звуть.
— Е-е, який у тебе профіль? — нарешті я спромігся запитати п’яним голосом.
Вона всміхнулася.
— Мистецтво перформансу. Ти вже питав.
— Пробач. Вилетіло з голови.
Вона обвела мене критичним оком.
— Тобі треба розслабитися. Поглянь на свої руки. Ти дуже напружений.
— Більше розслабитися не вийде, — досить щиро відповів я. Вона зиркнула на мене, і в її очах засвітився вогник. Вона мене впізнала.
— Та я ж тебе знаю, — вона перевела погляд на мій піджак і краватку з мисливцями на оленів. — Джуді мені все про тебе розповідала. Ти новенький, що вчить грецьку мову разом із тими психами.
— Джуді? І що вона тобі наплела про мене?
Дівчина знехтувала моїм запитанням.
— Ти там із ними обережніше, — правила вона далі. — Я чула дуже дивні речі про цих людей.
— Наприклад?
— Ну, наприклад те, що вони, блядь, дияволопоклонники.
— У давніх греків не було поняття про диявола, — педантично зауважив я.
— Ну а я чула зовсім інше.
— То й що? Ти помилилася.
— Це ще не все. Я й багато іншої такої фігні чула.
— Що ж іще?
Вона змовчала.
— Хто тобі про це розказав? Джуді?
— Ні.
— А хто?
52
«Чорна смерть» — пандемія бубонної чуми, що уразила Старий світ у 1346–1353 рр.