Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими
- Автор: Николс Томас М.
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- ISBN: 978-617-7730-35-3
- Переводчик: Євгенія Кузнєцова
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Краткое содержание книги:
У цій книжці автор аналізує причини цієї ситуації та намагається зрозуміти, як перетворити диванні балачки в результативні дискусії.
Вирішенням цього обміну ролями в аудиторії має бути реанімація авторитету викладача. Проте для цього спершу треба переглянути розуміння освіти як клієнтоорієнтованої послуги. Залежні від оплати за навчання адміністрації вишів навряд радісно сприймуть таку контрреволюцію в аудиторіях, але передусім такі зміни будуть дуже непопулярні серед клієнтів.
Упродовж років отець Джеймс Шелл у Джорджтаунському університеті шокував своїх студентів із курсу політичної філософії, коли на першому ж занятті давав їм власне есе «Що студент винен викладачу». Ось уривок із нього:
Студенти мають обов’язки перед викладачами. Я розумію, що така заява звучить дивно, але нехай буде.
Найперший обов’язок, який особливо згодиться на початку нового семестру, полягає в достатній повазі до викладача. Ідеться про довіру й упевненість у тому, що викладач, безсумнівно, розуміється на предметі і, на відміну від студента, знає, куди рухатися. Я, звісно, не заперечую, що ідеологічно налаштований викладач — це небезпечно і що він може нав’язувати свою думку. Але для того, щоб бути студентом, треба мати хоч трохи смирення.
Отже, студент винен викладачу довіру, тямущість, зусилля та мислення.[43]
Шелл давав своїм студентам це есе як обов’язкове читання впродовж багатьох років, аж поки не вийшов на пенсію. Можна тільки уявити, яке гнівне виття воно викликало б зараз у більшості університетів, якби студентам сказали, що вони мають важче працювати, тверезіше оцінювати власні здібності й довіряти викладачам. Багато викладачів погодилися б із Шеллом, але не можуть піти на ризик роздратувати студентів, бо у сфері послуг усі знають, що клієнт завжди має рацію.
Ідея про те, що студенти й викладачі рівні й що думка першокурсників нічим не гірша від знань фахівця, служить погану службу — хай навіть студенти її дотримуються і з добрими намірами. А освітні заклади замість того, щоб звільнити молодих людей від цих міфів, часто заохочують їх, що призводить до виникнення серед молоді переконання, що вони розумніші, ніж є насправді. Як зауважив соціальний психолог Девід Даннінґ, «наше традиційне розуміння невігластва як відсутності знань призводить до того, що ми розглядаємо освіту як природне щеплення від цього. Але освіта, навіть змістовна й добра, може породити ілюзорну впевненість».[44]
Просто уявіть собі, як усе ускладнюється, коли освіта ще й погана.
Адміністратор невеличкого коледжу — перепрошую, «університету» — може почитати цей розділ і сказати, що я несправедливо звинувачую бізнес у тому, що той поводиться як бізнес. Вища освіта зрештою — це індустрія, і немає гріха в тому, що корпорації в цій сфері конкурують між собою. Проте аналогія з бізнесом не працює, якщо виші не дають те, що обіцяли — освіту.
Гра починається задовго до того, як майбутній студент подає документи на вступ. Попри те, що коледжі скотилися до інтелектуально неспроможних програм, які базуються більше на покращенні умов життя студентів і неакадемічних заняттях, ці навчальні заклади водночас спромоглися роздути власну важливість і «відполірувати» свої бренди. Уже згадана мною тенденція збільшення кількості університетів — це не просто випадкове спостереження: це справді відбувається принаймні з початку 1990-х. Як і багато інших проблем, пов’язаних із вищою освітою, ця тенденція живиться грішми та статусом.
Одна з причин, чому невеличкі освітні заклади раптом перетворилися на університети, полягає в тому, щоб переконати студентів, що ті платять за послуги вищого ґатунку — за регіональний чи національний «університет», а не за місцевий коледж.[45] В очах старшокласників місцеві та регіональні коледжі нижчі за статусом, як порівняти з чотирирічним навчанням в університетах, тому багато вишів роблять спробу виділитися, зробивши ребрендинг і назвавшись «університетами» чи «академіями».
Більш прозаїчна мотивація цієї гри слів полягає у спробі привабити грошові потоки, запроваджуючи магістерські програми в невеличких коледжах. Конкуренція за те, щоб вибити більше грошей, і постійне розростання магістерських програм загнали нові «університети» в так звану гонку озброєнь, де вони змагаються, хто роздасть більше дипломів. Освітні заклади не лише запроваджують магістерські програми, наприклад, із бізнес-адміністрування, але й роздувають власні бакалаврські програми за допомогою додаткових курсів, щоб студенти мали змогу отримати дипломи магістрів.
43
Джеймс Шелл, «Інший спосіб учитися» (Сан-Франциско: Ignatius, 1988), 30–37.
44
Девід Даннінґ, «Усі ми впевнені ідіоти», Pacific Standard online, 27 жовтня 2014 року.
45
Невеличкий Каслтонський коледж у Вермонті тепер «університет». Це один із багатьох прикладів лише в Новій Англії. Ліза Ратке, «Перетворення коледжу на університет може означати більше грошей і більше студентів», Huffington Post, 12 липня 2015 року.