Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Імейл став поширеним в університетах на початку 1990-х, і за десять років викладачі помітили зміни, які принесло постійне перебування на зв’язку. У 2006 році в New York Times запитали працівників закладів освіти про їхній досвід електронного спілкування, і їхнє роздратування було очевидним. «Нині, — писали в Times, — студенти, здається, думають, що викладачі доступні цілодобово, якщо відправляють постійний потік імейлів... які надто неформальні або взагалі непристойні». Як розповів Times професор теології Джорджтаунського університету, «стиль, у якому студенти писали імейли, був уражальним (“Мені треба знати, і ви маєте це сказати прямо зараз”), а фамільярність часом межувала із наказовим тоном».[42]

Електронна пошта, як і соцмережі, неймовірно зрівнює людей, тому студентам здається нормальним писати повідомлення викладачам, як наче вони спілкуються з відділом із обслуговування клієнтів. Це має прямий вплив на повагу до фаховості, бо таке ставлення знищує будь-яку різницю між студентами, що ставлять питання, і викладачами, які на них відповідають. У Times зауважили:

Тоді як викладачі очікують поваги, їхня фаховість перетворилася просто на чергову послугу, яку купують студенти, будучи клієнтами. Так, студенти не бояться образити викладача, забрати в нього час чи навіть поставити питання, яке може свідчити про їхнє недоречне ставлення.

Кетлін Дженкінс, викладачка соціології в коледжі Вільяма і Мері у Вірджинії, каже, що навіть отримувала імейли від студентів, які не прийшли на заняття і хотіли, щоб вона надіслала їм копії нотаток власних лекцій.

Стикаючись із такими скаргами викладачів щодо електронного листування, другокурсник із Амгерсту сказав: «Якби для того, щоб зв’язатись із викладачем, я міг лише піти до нього в кабінет чи зателефонувати, можна було б вирішувати, наскільки це важливо, і розставляти пріоритети. Чи справді питання варте того, щоб іти до викладача?».

На це викладач відповів би: ось про що й мова. Викладачі не інтелектуальні васали і не друзяки по переписці за викликом. Вони існують не для того, щоб негайно відповісти на будь-який запит студента — включно, наприклад, із тим, чи користуватися папкою, чи записником, як розказав викладач Каліфорнійського університету в Девісі. Крім іншого, студенти мають навчитись у коледжі покладатися на себе, але навіщо перейматися й щось шукати самому, коли викладач за кілька кліків від тебе?

Освіта має вилікувати студентів від таких звичок, а не плекати їх. Із багатьох причин викладачі часом вагаються, чи варто брати на себе таку відповідальність, особливо якщо їхня посада в університеті ще хитка. Деякі з них, звісно, ставляться до молоді як до рівних, бо пройнялись ідеєю, що студенти справді їхні колеги, і ця помилка шкодить як навчанню, так і викладанню. Частина викладачів навіть повторює старий вислів: «Я вчуся від власних студентів так само, як і вони від мене!». (За всієї поваги до моїх колег по викладанню, що використовують цей вислів, мушу сказати: якщо це правда, то ви не дуже хороші вчителі).