Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

А чому б викладачеві так не почуватися? Ці діти були навчені звертатися до дорослих на ім’я з пелюшок. Їм ставили високі бали, щоб підняти їхню самооцінку, а не заохотити до досягнень. І вступили ці підлітки після того, як їм дозволили уважно оглянути коледжі, наче вони перевіряють, чи підходить їм будиночок біля гольф-клубу. Такий потік невеликих, але важливих поступок для підлітків і їхньої самооцінки роз’їдає здатність до навчання, уселяючи молоді фальшиве відчуття досягнень і впевненості у власних знаннях, із чим вони й починають доросле життя.

Коли я приїхав до Дартмутського коледжу в кінці 1980-х, мені розповіли історію про знаного (і на той час ще живого) викладача, яка ілюструє цю проблему й виклик, із яким стикаються фахівці. Знаменитий астрофізик Роберт Джестроу читав лекцію про план президента Рональда Рейгана щодо космічних установок протиракетної оборони, який палко підтримував. Один студент поставив під сумнів думку вченого в проміжку, відведеному на запитання та відповіді. Джестроу був дуже терплячим, але все одно дотримувався погляду, що така програма була можлива і необхідна. Студент, розуміючи, що науковець сильного університету не збирається міняти свої погляди після кількох хвилин дискусії з другокурсником, зрештою стенув плечима й здався.

«Ну, — сказав студент, — ваша думка нічим не гірша, ніж моя».

Джестроу швидко зупинив юнака. «Ні, ні, ні, — промовив він зі співчуттям. — Моя думка значно, значно краща, ніж ваша».

Професор Джестроу вже пішов від нас, а коли я бував у Гановері, якось не випадало розпитати в нього, що сталося того дня. Але підозрюю, що вчений намагався дати урок, якому студенти та громадяни чинять дедалі більший опір: вступ до коледжу — це початок, а не кінець освіти, і повага до думки особистості не означає такої самої поваги до знань цієї людини. Чи система протиракетної оборони є мудрою політикою, це все ще дискусійне питання. Але не змінилося те, що думки досвідченого астрофізика і другокурсника не рівні.

Це дещо більше, ніж змагання розумників із Ліги Плюща та їхніх викладачів у дотепності. Візьмемо менш рідкісний випадок: у 2013 році молода жінка в соцмережі попросила допомоги з домашнім завданням. (Де вона живе і де вчилася — неясно, але себе описувала як майбутню лікарку). Жінка отримала завдання дослідити смертельну хімічну речовину зарин і тисячам читачів у твітері пояснила, що потрібна допомога, бо вона має глядіти дитину. За кілька хвилин на її прохання відповів Ден Кашета, директор консалтингової фірми з безпеки в Лондоні і знаний фахівець із питань хімічної зброї, який визвався допомогти.

Те, що трапилося потім, приголомшило багатьох читачів. (Джеффрі Льюїс, фахівець із озброєння в Каліфорнії, зафіксував і оприлюднив цей діалог).

«Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть», — твітнула студентка. Кашета запропонував допомогу. Він виправив її, зауваживши, що зарин — це не газ і що слово треба писати з великої букви (англійською). Як потім саркастично зауважив Льюїс, «Денова допомога була прийнята з полегшеним зітханням нашої втішеної студентки».