Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала Дмитра, i не було їй в свiтi дорожчої людини, що так несподiвано колись затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть.
А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху.
«Сину мiй, кровинка моя», – тремтить серце, як росина на скошеному стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустрiти на шляху Дмитра з Андрiєм, мовчазних, поважних, як перше колись iз поля повертались.
Та нiмує шлях.
– Ходiмо, дочко моя, – Докiя торкнулася рукою її плеча.
– Ходiмо, мамо, – неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то «мамо» було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на серцi Югини, заспокоїла її:
– Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пiшли, доню.
Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.
Пишною бiлою хвилею пiдiймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу.
Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi луговi чайки.
«Чиї ви? Чиї ви?» – горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi здавалось, що птиця питає про її дiтей.
«Отця i неньки», – вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi.
«Де ж тепер Андрiй?» – знову прокинулась тривога, i кожної хвилини пiдводила молодицю з кущiв.
Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже з'явилися фашисти.
– Рятуйтесь, дiду! Гестапо! – гукнув хлопець i галопом виїхав з подвiр'я.
– Ти куди, чортове насiння? – гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетiв на майдан.
– За вашою смертю спiшу! – злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нагаєм.
– За моєю смертю, щеня!? – Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку, хлопець уже був далеко вiд нього.
– Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням – хвильки спокiйно не проживеш. – Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш тi списки, а забирають людей мало… «Чи нема там їхньої руки? Самi, сукини сини, розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село… Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав дiльце, – i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi розпрощатися зi свiтом. – Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш порядкувати… Послати б їх кудись з якимось дорученням… – В хвилюючi думки неприємною згадкою вплелися слова Андрiя. – Iч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а вiн за чиєюсь смертю їде. На той свiт поїдеш з сукою, що виплодила таке добро». Пересмикнувся од злостi Сафрон i не помiчає, що прямує на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи, позаду iде Марiйка.
– Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне Андрiйовичу, – благаючи, ловить за руки Варчука.
– Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, – зло перекошує обличчя, висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи.
– I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Вiн твоїх нiг не годен цiлувати. – Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука i прямує курною вулицею до своєї смертi.
Та його слова не можуть заспокоїти дружину, – наче причинною стала. Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кидається до Варчука, i той довго не може вирватися з її рук. Потiм Марiйка бiгцем наздоганяє, гестапiвцiв, плачучи, поривається до Iвана.
Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на її спинi загупали приклади.
Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi, зачервонила зуби й уста.
Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розриває петельки i опускає руку до висохлих землистих грудей.
Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову побачить себе на подвiр'ї зi своїм Iваном, побачить Югину, Дмитра, внучат… А всерединi щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи i раптом скрикує, побачивши на полотнi смугу запеченої кровi.