Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– I не, i нi – не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин?
– Селянин… Желлир 16. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули, – чорнi очi мадьяра затуманились.
– А ви зашморгнiть тим шиї, кому треба. Не сподiвайтесь на готовеньке. Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?
– Колгозiшта!.. Знаю, знаю, – весело закивав головою мадьяр.
В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький.
– Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi сидiв. Каже: буду партизанити, поки Венгрiя не стане вiльною.
– Подружимо з ним, – твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув зошит у кишеню, потiм однiєю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв над його вухом: – Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
– Пливемо на повний хiд, – задиркувато вiдповiв Димницький.
– А правда, хороша ланка виходить: Iван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог…
– Ланка дружби, Пантелiю. – Тiсно притулившись один до одного, вони виходять з хати.
Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На свiтанку добрались до лiсу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелiй надокучав Дуденковi:
– Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був би я поетом… Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi поети на ходу вiршi пишуть. Доведи, що ти творець.
– Слухай, – усмiхнувся Дуденко i почав декламувати:
– Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без «коли б» знаю… Не подобається вона менi…
Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв було забрано бiля двохсот гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набоїв було обмаль.
Горицвiт наказав озброїти усiх дiвчат-партизанок легкими мадьярськими карабiнами.
XI
Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба Орина: зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софiї:
– Ноги обважнiли, дочко, не слухають. Вiдходили своє – вiдпочинку просять… Ти менi квасолю пiднеси – буду теребити, або соняшник почухраю.
– Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю.
– Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися менi. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперiшнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усерединi. Робота втiшає чоловiка. Не можна нам попустому жити… Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала.
– Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо.
– Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та сонце стоять люди вмирають. Смерть вiстi не дає тiльки молодим, а я її вже за плечима чую… Страшно тiльки не совiсному вмирати в старi лiта.
Зима була морозна i забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навiть словом не обмовилась про смерть. А коли пригрiло весняне сонце, коли одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квiтку, зiтхнула i знову, пiзнiше, заговорила з Софiєю про дальню дорогу.
– Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорiя побачити. Знидiла ти, дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово, пiвслова через когось передав…
I пiд цей тихий, одноманiтно розсудливий голос на вiї молодицi наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав перед очима Григорiй i зникав, як зникає утлий човен на потемнiлiй розбурханiй рiчцi. А iнодi навiть у болючiй думцi не могла дотягнутися до образу чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах, в отiй далекiй далечинi з'являлося щось нове, тривожне i нерозгадане. Тому поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом почали повiвати якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у серцi молодицi всi риси чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими.
– Не треба плакати, дочко… або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз i менi за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають… От чує моя. душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься.