Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
Iван Васильович коротко розказав план операцiї, а потiм поставив завдання перед загоном Горицвiта:
– Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ – твоє мiсце отут, – показав на картi. – Завтрашньої ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги.
– ксть, осiдлати правобережнi дороги, – пiдвiвся з-за столу.
Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу.
– До операцiї в тебе нiяких зауважень не буде? – запитав Iван Васильович Дмитра.
– Зауважень? – перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки. Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку мiсцевiсть.
– Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести агiтацiю, щоб всi селяни, хто має зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше з поганню розправимося i людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.
– Вiрно, командире, – пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до Тура. – Вам керувати цiєю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю.
– Будемо працювати, – коротко вiдповiв Тур.
– Ну, нi пуху нi пера, – попрощався Iван Васильович. – Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофiйовичу.
– Така вже вдача, – стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про своє горе.
– Да, кров у тебе не дуже весела, – погодився. – Бувай здоровий, друже.
I вiд цього вперше сказаного «друже» стало теплiше на душi у Дмитра, а в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив початок бою бiля самого Бугу.
– Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, – i, пригинаючись, швидко вийшов iз землянки.
– О, ледве не забувся! Почекай, командире! – гукнув навздогiн Iван Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. – Скажи, що тепер твiй Андрiй робить?
– Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн.
– Як не знаєш?
– Просто, – i розповiв усе про сiм'ю.
– Чого ж ти навiть не обмовився?
– Для чого?
– Як для чого? Думаєш, нам нема дiла до твоєї родини?
Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не знаєш, що твiй син помагає партизанам?
– Нi, не знаю, – здивовано подивився на Iвана Васильовича. – Що ж вiн робить?
– Та… – махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм передумав i додав: – Дорогу їм вказував.
– Ну, це не велика допомога.
– А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? – усмiхнувся, збираючи бiля очей пучки променистих зморщок.
Надвечiрнє сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню:
XIV
Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими групами; пiдривники замiнували головнi проїзди, а решта партизанiв всюди перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi, пiднiмали населення на збройну боротьбу.
Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунiвку. Здалека помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз штабу з'єднання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням великого дзвону:
– А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити – фашиста убий! Хочеш, щоб дiти твої жили, – фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, – знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки дякуватимуть тобi люди.
– Товаришу командире! – молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь, витягаючись в струнку, по-вiйськовому. – Партизани вашого загону проводять мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi години назад, – i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай, мовляв, усi бачать, який порядок у загонi.