Амадока

Вона померла? — запитав Богдан.

Ні, вона жива, — ображено сказала Юлія Юріївна. — Прибігла Романа з інгалятором, і Тоні відразу стало легше. Але Романа все одно викликала швидку, і Тоню забрали. Сюди вона більше не повернулась.

Де ж вона? — запитав Богдан. — Ви з нею розмовляли?

Я з нею не розмовляла і не збираюся, — твердо сказала Юлія Юріївна, цього разу дивлячись Богданові просто в очі. — Я їй перестала бути потрібна і нав’язуватись не збираюся. Вона зробила свій вибір. Сусіди запитували в Романи, і та начебто сказала їм, що астма Антоніни перейшла в гостру форму і напади стали щоденними, іноді — по кілька разів на день. Раптово, ви чуєте! Раптово! — саркастично скинула вона бровами і продовжила:

Лікарі, мовляв, сказали, що Антоніні слід постійно перебувати під наглядом фахівців. Вона під’єднана до якихось агрегатів, бо більшість часу не може дихати самостійно. Романа начебто платить за її приватний геронтологічний центр і начебто її відвідує. Вона сказала, що це тимчасово. Чуєте: тимчасово! — повторила свій риторичний прийом стара. А тоді втомлено і вдоволено водночас махнула рукою: — Та вона її просто здала в дім престарілих. Ніхто собі такого не побажає.

Може, у вас є її номер телефону? — запитав Богдан. — Я хотів би з нею поговорити.

Юлія Юріївна мовчки дивилася на нього кількадесят секунд, перш ніж відповісти:

Вам пощастило, бо я багато разів збиралась його стерти. Щоб і сліду її не було більше. Раз вона сама так захотіла.

І стара вийняла з нагрудної кишені картатої чоловічої сорочки, заправленої в шорти кольору хакі, кнопковий телефон, стару Нокію. І, піднісши її близько-близько до обличчя, піднявши окуляри на чоло, почала тицяти вказівним пальцем у проґумовані клавіші.