Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

— Я вийшла заміж, С. В. Мірошник.

— Коли?

Навіщо мені знати — коли? Яке це має значення в моєму становищі? Питання само вихоплюється у мене, а вона цього не розуміє, вона думає, що мене й справді цікавить, коли це сталося. Мене нічого не цікавить, я нічого не хочу знати, я вже все знаю.

— Сьогодні перед концертом ми розписалися… Вони там перепилися, особливо баси, я й втекла до тебе, С. В. Мірошник!

Так вона називає мене в хвилини, про які я тепер не хочу згадувати.

Вже два роки, як ми, по суті, чоловік і жінка, хоч і живемо на різних квартирах. Тут уся справа тільки в тому, що Герда не хоче переїздити у мою комунальну з спільною кухнею і довгим заплутаним коридором, де повно усяких шапликів на стінах, скринь по кутках і велосипедів під стелею. Коли я запропонував Герді мою площу, вона сказала, що не хоче бути маринованою кількою в бляшанці. Мабуть, це було мудро — я й досі почуваю себе її коханцем, а не чоловіком. Правду кажучи, я завжди боявся того дня, коли дістану окрему квартиру, — мені обіцяли, я давно вже стою на черзі в райраді, — боявся, щоб не зникло те почуття безперервної закоханості, яке переповнює мене два роки.

— Ну чого ти стоїш, наче тебе намахали порожнім лантухом з-поза кутка?

Вона любить такі вислови, у неї їх безліч, можливо, навіть забагато як на сопрано заслуженої капели. Але справа не в цьому, у мене, мабуть-таки, справді ідіотський вигляд.

Я чую тупий біль у серці, воно хитнулося в грудях, а тепер починає прискорено гупати, наче кудись поспішає і не може зрушити з місця.

Я бачу себе збоку, у високих мисливських чоботях, у смугастій піжамі, з дробовиком за плечима. Хіба можна такого любити? Герда мала б давно вже покинути мене і вийти заміж за будь-кого іншого. Навіщо їй сторож на торфовищі? На її моторошну красу знайдеться і хтось кращий за сторожа. Начальники главків і міністри також бувають на концертах.  У  н а с  є  щ е  о д н а  к и с н е в а  п о д у ш к а?  І  п р и г о т у й т е  ш п р и ц.  Зрештою, я сам у всьому винний. Не треба було зволікати з квартирою, треба було ходити в райраду, стовбичити там кожного прийомного дня, секретаря виконкому синок у моєму класі, сам Бог послав мені того невігласа, а в кожного ж батька є серце для своєї дитини… Герда не могла більше ждати. Бери, що заслужив.

Я чую глухе одноманітне гудіння — гуде наче в мені самому і разом з тим десь зовні, я не можу розібрати, що це і звідки походить. Герда підводить обличчя, я простежую за її поглядом і бачу, як з неба на моє торфовище летить довгий білий брус з коричневим потовщенням на кінці.

Брус своїм незрозумілим потовщенням врізається в чорне поле торфовища і вибухає синім непорушним полум’ям. Мене охоплює не то темний острах, не то безвихідна нудьга, неначе те полум’я, що вибухло над торфовищем, тільки підкреслило темряву, що обступає мене з усіх боків. Тхне дивною сумішшю спирту і м’яти. Я не можу одірвати очей від синього полум’я, найбільше мене бентежить те, що воно не змінює контура, неначе вирізане з прозорого пластика. Та, зрештою, і це мені байдуже. Герда вийшла заміж.  П у л ь с  н и т є п о д і б н и й,  с л а б к о г о  н а п о в н е н н я.  К и с н е в у  п о д у ш к у.  В и  н е  з а б у л и  н а м о ч и т и  м а р л ю?  Н е  т р е б а,  щ о б  п е р е с и х а л а  с л и з и с т а.  Я знаю, що це кінець, що нічого не можна повернути, але не можу скоритися неминучості. А як же ті два роки, коли я був такий щасливий? Вони нічого не значать для неї? А ти думав, що значать? Для тебе значать, а для неї — ні. І заспокойся на цьому. Герда вийшла заміж.