Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Ми мовчки викурили ще по одній сигареті. Старий пішов не попрощавшись. Він тикав горіховою палицею в асфальт, ледве згинаючи ноги в колінах, здалеку можна було подумати, що він справді сліпий. Проходила колона наших бійців, вона заслонила його од мене, а коли бійці пройшли — старого вже не було…
Ввечері я пішов на Маріагільферштрасе до паралізованого японського акробата. Маленький зморшкуватий японець з сивою щетинистою головою і блискучими чорними очима сидів у кріслі на високих тонких колесах, його гумові дочки в квітчастих халатиках з широкими довгими рукавами, зачесані, як мадам Баттерфляй, клопоталися біля нього з невимушеною щирою ніжністю. Вони були схожі на нього тією невловною схожістю, що в молодій істоті дозволяє вгадувати прикмети успадкованих рис, властивих не окремій людині, а довгому ланцюгові попередніх існувань. З-під паперового японського абажура світло падало на круглий стіл, де в маленьких філіжанках з тонкої порцеляни парував сурогат кави. Фрау Кароліна Макамура, могутня біла жінка з короною попелястого волосся на великій, гарно виліпленій голові, спокійно, м’яко і впевнено панувала в цій незвичайній родині. Вона доторкувалася до дрібних і тонких речей, що наповнювали її господу, з обережністю велетня, якому доручено доглядати малих дітей.
Макамура, паралізований акробат, говорив щось до дочок по-японськи, вони відповідали йому так само, це схоже було на перегукування тихих птахів на світанні.
— Ви говорите по-японськи? — спитав я фрау Кароліну Макамура.
— Мені це не потрібно, — відповіла вона, наливаючи мені каву в крихітну японську філіжанку, — я й так люблю і розумію їх…
1960 р.
Бережіть торфовища
Закурю і заспокоюсь. Сигарети аж ось, кубинські, з жовтим фільтром, пачка почата. Треба тільки закурити — і я одразу заспокоюсь. Сірники ламаються, сірка летить на всі боки, виймати кожен новий сірник чомусь дужо важко, але нічого, я все-таки закурю… Запашний тютюн, перша, друга затяжка. Тепер легше.
У мене є всі підстави хвилюватися. Не через Герду, ні. Що Герда не прийшла, хоч обіцяла обов’язково прийти о десятій, після концерту, мене не хвилює. Вона вже не раз обіцяла і не приходила. І дуже добре. Сьогодні мені не до неї.
Справа в тому, що я одержав наказ і не можу його зрозуміти.
Наказ надрукований великими літерами і закінчується знаком оклику. Часу на роздуми і з’ясування незрозумілих подробиць немає. Немає й натяку на яку-небудь інструкцію, що полегшила б мені виконання наказу.
Н а к а з с к л а д а є т ь с я з д в о х с л і в: б е р е ж і т ь т о р ф о в и щ а!
Раніше я ніколи не мав справи з торфовищами, не знаю навіть, які вони на вигляд. Де їх шукати? До того ж я не цілком розумію саме дієслово в наказі, хоч знаю його в усіх формах, в імперативі також. Я розумію, справа тут не в морфології. Але в чому ж? Щоб виконати наказ, треба до кінця з’ясувати семантичну місткість дієслова б е р е ж і т ь у його вичерпному значенні.
Б е р е ж е н о г о й Б о г б е р е ж е. Жалюгідний припис, геть його до біса… Ненавиджу всі оці міщанські максими, облудні афоризми войовничих боягузів і непереможних чистоплюїв. Та й як я зв’яжу гемонські торфовища з Богом? Можливо, автор наказу бачить тут якийсь взаємозв’язок, але яке мені до того діло? Не буду над цим ламати голову.
Герда, не розуміючи якогось слова, вдається до словника. У неї безліч словників з різних мов від молдавської до урду, хоч, крім свого рідного солом’янського суржика, вона не знає жодної. До заслуженої капели Герда мріяла про інститут іноземних мов, у неї таки є лінгвістична інтуїція, інша річ, який вона робить з неї вжиток.
Коли їй треба довідатись, наприклад, що таке гречка, вона перетрушує семантичне гніздо, з якого може походити ця пташка, і кінець кінцем встановлює, що гречка, греча, гречиха перебувають у близькому спорідненні з греком та грекинею або ж гречанкою, а також з гречаниками і, можливо, навіть з гречністю, не кажучи вже про те, що звідси походить ідіома стрибати в гречку.