Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— У ніч весілля Джофрі. Після бенкету. Всі приготування зроблені. Червоний Дитинець кишітиме чужинцями, половина двору буде п’яна, як чіп, а інша тягнутиме Джофріну наречену до опочивальні. На якийсь час про вас усі забудуть. Метушня і галас прислужаться нам, як добрі друзі.
— Весілля не буде до повороту місяця. Маргерія Тирел зараз у Вирії, по неї щойно послали.
— Ви чекали довго, потерпіть ще трохи. Ось тут я маю дещо для вас.
Пан Донтос довго порпався у кишені, поки нарешті видобув і розвісив на тлустих пальцях якесь сріблясте павутиння. То виявилася сіточка для волосся з тонкої плетеної срібної нитки; коли Санса взяла її до рук, то майже не відчула ваги, наче торкалася нічного вітерця. На перетинах ниток сіточка мала невеличкі коштовні камінці — такі темні, що аж випивали місячне сяйво без залишку.
— Які це камені?
— Чорні аметисти з Асшаю. Найрідкіснішого виду — темно-порфірові при денному світлі.
— Дуже гарні, — мовила Санса, а сама подумала: «Мені потрібен корабель, а не сітка для волосся.»
— Кращі, ніж ви гадаєте, мила дитино. Вони чарівні, от побачите. Ви тримаєте у руках справедливість. Відплату за життя вашого батька.
Донтос схилився і знову поцілував її.
— Ви тримаєте у руках шлях додому.
Теон VI
Маестер Лювин прийшов до нього, коли за мурами побачили перших розвідників.
— Мосьпане принце, — мовив він, — вам краще здатися.
Теон витріщався на таріль вівсяних коржів з медом та кров’янку, яку принесли йому на сніданок. Ще одна ніч без сну роздратувала його так, що від самого вигляду їжі його нудило.
— Дядько нічого не відповів?
— Нічого, — мовив маестер. — Ваш батько на Пайку теж.
— То надішли ще птахів.
— Не допоможе. Поки птахи досягнуть…
— Надішли! — Збивши таріль з їжею на підлогу помахом руки, Теон відкинув ковдри і підвівся з ліжка Неда Старка голий та розгніваний. — Чи ти бажаєш моєї смерті, га, Лювине? Ану кажи правду!
Малий сірий чоловічок дивився без страху.
— Моє братство служить.
— Служить, але кому?
— Державі, людям, — мовив маестер Лювин, — і Зимосічі. Теоне, адже це я навчив вас чисел та літер, історії та науки про війну. Міг би навчити й більшого, якби ви забажали. Великої любові я до вас не плекаю, але й ненависті у серці не знайшов. Та якби навіть ненавидів — поки ви володієте Зимосіччю, присяга зобов’язує мене коритися вам і давати поради. І зараз моя порада — здатися.
Теон нахилився, вхопив з підлоги зім’яту кирею, витрусив очерет і накинув на плечі. «Вогню. Треба запалити вогонь. І вдягтися у чисте. Де Векс? Я не піду до могили у брудному одязі.»
— Ви не маєте надії тут втриматися, — вів далі маестер. — Якби ваш вельможний батько мав намір вислати допомогу, то вже б давно вислав. Але його цікавить головне Перешийок. Битва за північ кипітиме серед руїн Калин-Копу.
— Може, й так, — відповів Теон. — Але поки я утримую Зимосіч, пан Родрік та значкові пани Старків не можуть рушити на південь і запопасти мого дядька ззаду.
«Не такий я вже невіглас у військовій науці, як ти гадаєш, старигане.»
— Харчів у замку досить, щоб висидіти у облозі хоч рік, якщо знадобиться.
— Облоги ніякої не буде. Ще день чи два вони ладнатимуть драбини та в’язатимуть гаки до мотузок. А потім підуть через мури відразу в сотні місць. Може, ви на якийсь час втримаєте великий кам’янець, але замок впаде за годину. Краще б ви відчинили браму та благали…
— …про милосердя? Я знаю, яке милосердя вони мені наготували.
— Існує один звичай…
— Я залізного роду, — нагадав йому Теон. — Я маю власні звичаї. Та й який мені, власне, лишився вибір? Ні, не кажи, старий, я досить наслухався твоєї ради. Піди й надішли тих круків, про яких я казав. І скажи Лоренові, хай прийде. Векс теж. Кольчуга має бути налощена, а залога — вишикувана у дворі.
Якусь мить йому здавалося, що маестер заперечуватиме. Та зрештою Лювин сухо вклонився і мовив:
— Як накажуть пан принц.
Нечисленна залізняцька залога виглядала жалюгідно у великому дворі.
— Північани напосядуться на нас ще завидна, — мовив Теон до них. — Пан Родрік та панство, що прийшло на його заклик. Я від них не тікатиму. Я узяв цей замок і маю намір його втримати. Я житиму чи помру принцом Зимосічі. Але своїм людям я наказувати помирати не хочу. Якщо хтось бажає піти, перш ніж до нас дісталися головні сили пана Родріка, то зараз ви ще можете пробитися на волю.
Теон витяг меча з піхов та намалював риску на грунті.
— Хто хоче лишитися і битися, вийдіть наперед.