Майдан. (Р)Еволюція духу
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97425-1-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року.
Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
Українці вже звикли жити з такими прогнозами, подібно до того, як хвора людина звикає до лікарського діягнозу. Тільки що українська хвороба, ймовірно, не є смертельною: Україна колеться, але не розколюється. Вона є відносно стабільною політичною спільнотою. До такого висновку дійшли соціологи ще 1994 року, коли пробували аналізувати українські поділи глибше. Цей висновок вони повторювали і пізніше. Зокрема, я разом з колеґами впродовж майже двадцяти років проводимо порівняння між Львовом і Донецьком — двома містами, які уособлюють в Україні два протилежні центри політичної мобілізації відповідно Заходу і Сходу. Наш висновок: відмінності між цими двома містами є драматичними, а не трагічними. Попри чималі відмінності їх об’єднує бажання жити в одній країні. Нарешті, від початку 1990-х років в Україні здійснюється соціологічний моніторинґ, що містить зокрема запитання: «Якби сьогодні дійшло до повторення референдуму 1 грудня 1991 року про політичну незалежність України?». Від того часу і дотепер немає ні року, ні місяця, коли більшість населення України не підтримала б ідею політичної незалежности — і то навіть під час найгостріших політичних криз, як-от 1994-го чи 2004 року.
Інакше кажучи, впродовж усієї української незалежности в Україні існує чіткий консенсус виразної більшости щодо країни як єдиної і незалежної держави. Втім, на цю обставину мало хто зважає. По-перше, вона є не надто масмедіяльною: добрі новини не цікавлять мас-медія. По-друге, українським політикам вигідно експлуатувати внутрішні поділи. Внесення у їхні виборчі програми вимоги захисту української (чи російської) мови або ж тих чи тих історичних символів (як-от український націоналіст Бандера чи Ленін) дає ґарантований електоральний успіх. У кожному випадку, теза про «розкол України» часто є складником ідеологічного диму, який пускають нам в очі, аби відвернути нашу увагу від інших проблем.
Вже декілька років я і мої колеґи говоримо про те, що Україна має істотно поважніші проблеми не з ідентичностями, а з цінностями. Бо ідентичності в Україні, хай там як, забезпечують її існування як стабільної політичної спільноти. Однак набір цінностей, які сповідує більшість українського населення — і то байдуже, на Заході чи на Сході — не дає змоги проводити в Україні радикальні політичні й економічні реформи. Це є цінності т. зв. «закритого суспільства», що в ньому панує почуття страху і недовіри, а головним бажанням мешканців є знайти безпеку для себе і для своєї родини.
Тому кожен відповідальний політик чи відповідальна партія, які коли-небудь прийдуть до влади, повинні подбати про зміну ціннісного клімату в Україні. Ці зміни забезпечуються у першу чергу піднесенням економіки. Але це господарське зростання не буде сталим, якщо не приділити достатньо уваги гуманітарним чинникам (культурі у найширшому значенні, зокрема тому, що німці називають «подоланням історії»).
Ці тези не є ані новими, ані ориґінальними. Вони повторюють висновки світового дослідження цінностей (World Values Survey), яке проводиться від початку 1980-х років і вже охопило більшість (85%) населення світу. Відповідно до цих висновків, «історія має значення». Вона визначає траєкторію розвитку, якою рухається та чи інша країна. Але історія не є в’язницею: за наявности сильної політичної волі еліт і консенсусу в суспільстві її можна подолати. Приклад такого подолання подає не лише моноетнічна Польща, але й Іспанія, розколота не менше, аніж Україна.
Україну було залучено у це дослідження ще з 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається — навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією — він справді відповідав настроям більшости росіян.
Ціннісні зміни в Україні було спричинено двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стаґнації після розпаду СРСР. Сливе безперервний десятирічний процес господарського розвитку (і зростання аж до кризи 2008 року) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи та зміцнення середнього класу. Але самої лише появи цього класу було би замало для ціннісних змін. Хай там як, а Росія є набагато заможнішою, і її середній клас — набагато численнішим, а отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш, але все-таки демократичним режимом. Хоч якими глибокими були політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них закінчувалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 року, приходом до влади опозиції. Україна і під цим оглядом радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 року скінчилася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.