Электронная книга - «Майдан. (Р)Еволюція духу». Краткое содержание книги:
Книга-калейдоскоп, в якій зібрані відверті й критичні погляди на Українську революцію 2013-14 рр., емоції без купюр і деталі, що залишились за кадром медіа. Публічні інтелектуали, громадські діячі, філософи, історики, письменники, художники, герої й очевидці революційних днів української історії в щоденниках, есе й ексклюзивних інтерв’ю розповіли про темний і світлий бік Майдану, версії причин і наслідків, «білих плям» і таємничих збігів у подіях листопада-лютого 2014 року. Видання розраховане на коло читачів, яким цікава контраверсійна точка зору на українську історію, політику і культуру.
На разі ми маємо d’accepter un défi pour un duel. На разі цей виклик прийняв Майдан. Прийняв не вперше. І він готовий прийняти його ще раз. Як і більша частина України. Не вся. Вся ще не готова. А можливо, і не буде готова ніколи. Так буває. І тоді ці люди, бо важко їх окреслити як народ, просто випадають з історії — стають населенням на території.
Не випасти з історії мають не лише українці, які творили історію на Майдані, але й європейці та американці. А в тому, що на Майдані-2013-2014 творилася історія — жодних сумнівів бути не може. Причому творилася історія більш активно, ніж у Відні чи Копенгагені, у ті яскраві і трагічні для нас зимові місяці. І разом з тим ця історія творилася і для Відня, і для Копенгагена — хоч вони про це не підозрювали, і, здається, не підозрюють. Як не надто переймалися і тим, що нацисти окуповували у 1938-му чехословацькі Судети, Белград та Осло — це ж бо далеко. Виявилося, що дуже близько.
Майдан став вузькою шпариною, через яку ми можемо зазирнути у майбутнє. І не лише наше українське майбутнє, але й у майбутнє світу. Головне — зробити з того, що ми побачили завдяки Майдану, правильні висновки. Майбутнє тому і є майбутнім, що воно не приречене. Ми все можемо укласти так, як ми хочемо. Але для того — для початку потрібно захотіти. Захотіти змінити світ. Але на краще. Так як про це мріяли ті, що довгими морозними ночами відстоювали Майдан. Не український. Не тільки український. А європейський.
18 березня 2014
Ярослав ГРИЦАК
— історик і публіцист. Народився 1960 року у с. Довге, що в Львівській області. Закінчив історичний факультет ЛДУ ім. Франка (1982), де захистив кандидатську; отримав наукове звання доктора історичних наук в Інституті української археографії НАНУ (1996). Почесний професор НаУКМА, професор УКУ, директор Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Франка, гість-професор Центральноєвропейського університету у Будапешті, член редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, Harvard Ukrainian Studies. Автор понад 500 наукових публікацій, нагороджений численними орденами і преміями, зокрема премією Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи (Відень, 2010). Автор книг: «Нариси історії України: формування модерної української нації XIX — XX ст.» (1996, 2000), Historia Ukrainy: Narodziny nowoczesnego narodu (Lublin, 2001), «Страсті за націоналізмом» (2004, 2011), Життя, смерть та інші неприємності (2008, 2010) та ін. Живе і працює у Львові, Кракові й інших містах світу.
Україна витримає і це випробування
Теза про розкол України не нова. Вона нараховує щонайменше 20 років, і чи не вперше її оголосило Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) у своєму аналізі української ситуації 1993 року. Це був рік першої великої української кризи, коли Україну заливала рекордна інфляція, а донбаські шахтарі своїм масовим страйком домоглися дострокових президентських виборів. ЦРУ виступило тоді з прогнозом, що Україна стрімголов рухається до громадянської війни між україномовним Заходом і російськомовним Сходом, супроти якої (цитую майже дослівно) Юґославська війна буде виглядати як невинний пікнік.
Президентські вибори відбулися влітку 1994 року. Почасти вони підтвердили аналіз ЦРУ: виборчі поділи чітко збігалися з поділом на україномовний Захід (що голосував за попереднього президента Леоніда Кравчука) та російськомовний Схід (що віддав свої голоси за Леоніда Кучму, який виграв вибори). Карта з цим поділом увійшла потім у книжку Гантинґтона «Конфлікт цивілізацій» як ілюстрація до його головної тези — конфлікти майбутнього матимуть цивілізаційний, а не міжнаціональний характер. Як уважав Гантинґтон (зразу скажу, доволі неточно), україномовний Захід уособлював католицьку західну, а російськомовний Схід — православну східну цивілізацію, а ціла Україна виступала класичним прикладом так званої «розколотої країни» (cleft country).
Однак усупереч прогнозам ЦРУ, вибори 1994 року не завершилися ні громадянською війною, ні розколом. Відтак ситуація, схожа на вищезгадану — 1993–94 років, повторилася ще не раз. Найвиразніше вона виявилася під час чергових президентських виборів і спровокованою ними Помаранчевої революції 2004 року. Тоді теж здавалося, що Україна перебуває на межі розколу, тепер між «Україною Ющенка» та «Україною Януковича». На щастя, і цього разу Україна пережила кризу цілою і неушкодженою.
