Тягар пристрастей людських

Хлопчик відчув, що ось-ось здасться. Він не міг протистояти слабкості, яка переповнювала його, наче вода, що підіймається в порожній пляшці, коли її тримають над повною мискою. Зціпивши зуби, він знову та знову повторював подумки: «Не буду. Не буду. Не буду».

Урешті-решт містер Перкінс поклав руку Кері на плече.

— Я не хочу впливати на твоє рішення, — сказав він. — Ти мусиш вирішити сам. Молися, аби Господь Всемогутній допоміг і направив тебе на правильний шлях.

Коли Філіп вийшов із директорського будинку, накрапав дощик. Хлопець пройшов під аркою, що вела до церковного двору; там було безлюдно, і мовчали навіть круки на в’язах. Він повільно обійшов подвір’я. Почувався розпаленим, і дощ приємно освіжав обличчя. Кері обдумав усе, що сказав містер Перкінс; зараз, вирвавшись з-під впливу його пристрасної натури, хлопчик радів, що не піддався вмовлянням.

У темряві примарно виднілися велетенські обриси собору: тепер Філіп ненавидів його через набридливість довжелезних служб, які його змушували відвідувати. Хорали були нескінченними, і поки їх співали, доводилося похмуро стояти; слова монотонних церемоній неможливо було розібрати, а тіло скручували судоми від того, що доводилося нерухомо сидіти, коли хотілося поворушитися. Потім Філіп подумав про дві недільні служби у Блекстейблі. Церква була порожньою й холодною і пахла помадою та накрохмаленою білизною. Одну проповідь читав диякон, а другу — його дядько. З роками Філіп краще вивчив свого родича, і прямий безкомпромісний за характером хлопець не міг зрозуміти, як можна щиро проповідувати людям одне, а самому поводитися по-іншому. Ця хитрість обурювала його. Вікарій був безхарактерним егоїстом і бажав лише одного — уникнути неприємностей.

Містер Перкінс розповідав Філіпу про красу життя, присвяченого служінню Господу. Хлопчик знав, яке саме життя ведуть священики в тому закутку Східної Англії, що був його домівкою. От, наприклад, вікарій у Вайтстоуні, парафії неподалік від Блекстейбла: він був холостяком і вирішив у вільний час зайнятися фермерством. У місцевій газеті весь час писали про його позови до суду графства: то проти найманих робітників, яким він не хотів платити, то проти крамарів, яких звинувачував у шахрайстві. Ширилися чутки, наче він доводить до голодної смерті власних корів, і чимало говорили про те, що слід вжити якихось заходів. А ще був вікарій з Ферне, огрядний бородатий чоловік: дружина вимушена була піти від нього через його жорстокість і збентежила всі околиці розповідями про пороки священика. Вікарія з Сарля — невеликого рибальського селища на узбережжі — щовечора бачили у шинку неподалік від дому, і церковні старости навіть зверталися за порадою до містера Кері. Священнослужителі не мали з ким перекинутися словом, окрім дрібних фермерів та рибалок; довгими зимовими вечорами завірюха безрадісно свистіла у гілках голих дерев і навколо не було нічого, крім голого одноманіття зораних полів; вони були приречені на вбогість і на роботу, що не мала жодного сенсу, кожен недолік їхнього характеру безперешкодно ріс, і врешті-решт священики ставали вузьколобими диваками. Усе це було відомо Філіпу, однак його юна безкомпромісність не пробачала цих людей. Від думки про таке життя хлопець здригався і мріяв вирватися в широкий світ.