Тягар пристрастей людських

— Послухай, чому, відколи я повернувся, ти так огидно поводишся?

— Ой, не будь дурником, — відгукнувся Роуз.

— Не доберу, що ти знайшов у Хантері?

— Це моя справа.

Філіп опустив погляд. Він не міг змусити себе сказати те, що було на серці. Боявся принизитися. Роуз підвівся.

— Мені час іти до зали, — повідомив він.

Коли хлопець підійшов до дверей, Кері змусив себе озватися.

— Послухай, Роузе, не будь такою скотинякою.

— Ой, іди до дідька.

Роуз грюкнув за собою дверима і залишив Філіпа на самоті. Той аж тремтів від люті. Він повернувся до своєї навчальної кімнати і знову прокрутив у голові їхню бесіду. Тепер він ненавидів Роуза, хотів зробити йому боляче і придумував купу огидних слів, які можна було йому сказати. Філіп оплакував смерть дружби й уявляв, що інші тільки про це й теревенять. Через свою надмірну чутливість він завжди вбачав у поведінці інших школярів насмішкуватість і зацікавленість, хоча вони взагалі не переймалися його існуванням. Він уявляв, як вони кажуть: «Зрештою, ніхто й не сподівався, що це триватиме довго. Я взагалі дивуюся, як він терпів Кері. Цього нікчему!»

Аби продемонструвати свою байдужість, Філіп близько заприятелював із таким собі Шарпом, якого ненавидів і зневажав. Це був лондонський хлопчина, неотесаний, огрядний, над його губою пробивалися вусики, а над переніссям зросталися кошлаті брови. Шарп мав ніжні руки й занадто вкрадливі для свого віку манери. У його голосі чувся натяк на акцент кокні[33]. Він був одним із тих ледацюг, які не бажають займатися спортом, і демонстрував неабияку вигадливість, придумуючи причини для того, щоб не відвідувати обов’язкові заняття. Учні та вчителі ставилися до нього неприязно, а Філіп складав йому компанію лише через власну впертість. За кілька семестрів Шарп збирався вирушити на рік до Німеччини. Він ненавидів школу і вважав її приниженням, із яким доведеться миритися, поки не виростеш і тобі не відкриється широкий світ. Шарпа приваблював лише Лондон, і він розповідав чимало байок про те, чим займався там на канікулах. У його голосі — низькому й улесливому — чувся неясний відгомін нічних лондонських вулиць. Філіп слухав його водночас захоплено і гидливо. Його бурхлива уява малювала йому натовпи, що штовхалися навколо задніх дверей театрів, і мерехтіння дешевих ресторанчиків та барів, де напівп’яні чоловіки сиділи на високих ослінчиках і базікали з дівчатами за стійкою; а під вуличними ліхтарями у гонитві за насолодами загадково текла темна юрба. Шарп позичав йому дешеві бульварні романчики, якими Філіп із боязливим зачудуванням зачитувався у своїй спальні.

Якось Роуз спробував помиритися. Він був доброзичливим хлопцем і не любив мати ворогів.

— Чуєш, Кері, чому ти такий дурний? Який тобі сенс ігнорувати мене?

— Не розумію, про що ти, — озвався Філіп.