Таємниця Зоряної кімнати
- Автор: Лысенко Василий Александрович
- Серия: Таємниця Зоряної кімнати #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0591-X
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Таємниця Зоряної кімнати». Краткое содержание книги:
— Я скликав вас на важливу розмову. Шкільна комсомольська організація рекомендувала вас до лав комсомолу. І якби не прихід окупантів, то всі б ви вже були комсомольцями. — Гончар знову уважно поглянув на присутніх, запитав: — Як же ми повинні жити далі? Як повинні діяти? Зараз такий час, що ніхто не має права сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Самі розумієте.
Хлопці перезирнулися між собою і нічого не відповіли. Промовчали й дівчата. Чекали, що далі скаже Гончар, навіщо скликав їх у лісниковій хаті.
— Фашисти, — гнівно мовив далі Іван, — повісили нашу вчительку Ніну Павлівну! Скарали родину лісника, постріляли поранених червоноармійців. Комендант Штарк назвав привселюдно всіх нас рабами. У нашій школі фашисти влаштували стайню, викинули на смітник бібліотеку, порубали і попалили парти. Ніна Павлівна, наша вчителька, наказала нам боротися з ворогами, бо ми не раби і ніколи не будемо рабами. Настав час створити комсомольсько-молодіжну підпільну групу і розпочати боротьбу з окупантами. Тут треба діяти гуртом.
— Правильно! — вигукнув Андрій. — Треба створити підпільну групу, запастися зброєю і шукати дорогу до партизан. Вони вже почали діяти. Є чутка, що на Васильківських Дачах недавно розгромили ворожий обоз. Нам теж треба боротись, допомагати Червоній Армії.
— Я за! — подав голос Максим Коломієць. — Треба бити фашистів!
— Як же їх бити? — насмішкувато запитав Гончар, — Кулаком? Чи, може, палицями шпурляти в окупантів?
У хатині знову запанувала тиша.
— Бити фашистів, — розмірковував Гончар, — не так просто. Тут до них на кривій козі не під'їдеш. У них танки, гармати, кулемети, автомати. Воювати з ворогом треба з розумом, продумано. Щоб ніяких недоглядів не допустити. Підпільник, як і мінер, помиляється лише раз в житті. Окупанти, навіть якщо ти бачив партизан, а не видав їх, — розстрілюють…
Іван пригладив розвихрене волосся, зробив паузу і впевнено заявив:
— Усім, хто прийшов сюди, я довіряю і буду з вами відвертий. Я зустрічався недавно з директором нашої школи. Він і порадив створити молодіжно-комсомольську підпільну групу. Спершу треба зібрати зброю, залишену на місці недавніх боїв. А далі будуть нові завдання. Звісно, ніхто нікого не примушує. Справа цілком добровільна, кожен мусить до кінця усвідомлювати, наскільки небезпечна участь у підпіллі. Може, хто хоче висловитися?
— Можна мені? — як на уроці підняла руку Люда Щербань.
— Говори, Людо.
Дівчина підвелася і схвильовано промовила:
— У нашому селі діє фашистський «новий порядок». За цим «порядком» все для нас закінчується одним: «За порушення — розстріл». Учора біля старостату з'явилось ще одне оголошення: здати в поліцію підручники й книжки, випущені за Радянської влади. За непослух — те ж саме. Вони вважають нас рабами, думають зробити з нас безвідмовну, покірну худобу. Але, я певна, ніхто з нас не стане ні рабом, ні фашистським прислужником. Правильно порадив Микола Павлович, треба хутчій збирати зброю і діяти. А для цього необхідно створити підпільну групу.
— Тоді хто за те, щоб створити підпільну групу? — запитав Гончар, і всі, хто був у хатині, дружно підняли руки.
— Усі за! — підтвердив Андрій Ремез.
— Тепер нам треба дати присягу на вірність, — Гончар дістав з кишені аркуш паперу, — поклястися, що будемо до кінця боротися з фашистами. Пропонується такий текст: «Я клянусь бути вірним своїй Радянській Батьківщині, клянусь завжди бути чесним і щирим перед своїми товаришами-підпільннками. Обіцяю до останньої краплі крові боротися з фашистами за честь і незалежність нашого народу. Якщо я порушу цю клятву, то нехай на мене впаде сувора і справедлива кара за зраду. Смерть німецько-фашистським окупантам!»
Гончар поклав на стіл аркуш з текстом присяги, розгладив його рукою, запитав:
— Згода, товариші?
— Згода! — почулася одностайна відповідь.
Почали приймати присягу.
Кожен схвильовано повторював текст, відходив від столу, поступаючись місцем товаришеві. Дійшла черга до Славка Олефіренка. Він поволі підвівся з лави. Обличчя його зблідло, аж посіріло, лише очі горіли якимсь внутрішнім загадковим огнем.
— Я не можу поки що, — озвався він хрипким від хвилювання голосом, — давати клятву на вірність… Я прийму присягу пізніше, коли дещо з'ясую…
Присутні приголомшено дивилися на Славка, їх товариш відмовився приймати присягу. Що він ще хоче з'ясовувати, коли й так усе дуже ясно?
— Ти що, не хочеш давати присягу? — розгублено запитав Гончар. — То що, ти проти?!
— Я не можу поки що дати клятву на вірність, — Вперто стояв на своєму Славко, — мені треба з'ясувати одну справу, а вже потім вступати в підпілля…
— Що ти будеш з'ясовувати, — перебив його Іван, — чи боротися з фашистами, чи, може, піти до них на служби підтримувати «новий порядок»?..
— Не піду я на службу до фашистів, — ображено відказав Славко. — Тут зовсім інше!.. Я ще не знаю, як воно далі складеться…
— Що складеться! — гарячкував Гончар. — Ти будеш приймати присягу чи ні?
— Сьогодні не буду, бо це буде з мого боку нечесно, — відповів Славко. — Я мушу трохи зачекати…
— Скільки ж ти будеш чекати? — зневажливо кинув Гончар. — Може, зачекаєш, поки Червона Армія вижене фашистів з нашого села?
Славко взяв у руки кашкет, сказав вибачливо:
— Я краще піду. І ви не гнівіться на мене… — У голосі Славка забриніли сльози. — Я не боягуз і не зрадник… І ви не бійтеся, я нікому нічого не скажу, жодного слова…
Славко вийшов з хатини і поволі, ніби на його худі плечі ліг якийсь невидимий, непосильний тягар, поплівся до хвіртки. Трохи постояв біля неї, оглянувся на будинок і вийшов на вулицю.
Усі у хатині сиділи розгублені, як у воду опущені. Навіть завжди весела, непосидюща Люда Щербань і та мовчала, стривожено кліпаючи густими віями. Ніхто не міг збагнути, чого так несподівано і незрозуміло повівся Славко. Може, злякався, не захотів ризикувати життям своїм і своєї родини? Але чому ж не сказав про це відверто? Чи, може, сталося щось таке неждане, що не давало йому, приймати присягу? Тільки що може стати на перешкоді чесному, відданому Батьківщині хлопцеві, синові фронтовика, щоб піднятися на боротьбу з фашистами? Тут уже ніяких сумнівів бути не може.
— А що як Славко піде в поліцію, — злякано озвався Віктор Базик, — і розповість про наші збори? Нас одразу схоплять і перестріляють, як тих куріпок.
— Не пощастило нам, — розгублено знизав плечима Валерка Зазірний, — не встигли прийняти присягу, а вже отака осічка! Не можна так, Іване, діяти…
— А як можна? — сердито запитав Гончар.
— Сам же казав, — вголос міркував Валерка, — що поспіх тут ні до чого. Не можна отак огулом усіх скликати на збори, як ти скликав. Треба було спочатку з кожним зокрема поговорити, розвідати, хто що думає.
— Що тут розвідувати? — обурився Іван. — Хіба ж я не знаю кожного з вас? Чи, може, кожному не довіряти?
— Не гарячкуй, Іване, — зважуючи кожне слово, заперечив Зазірний, — вірити треба, але й проявляти постійну обережність мусимо. Інакше й справді можемо опинитися в гестапо. Он у Бірках створили хлопці підпільну групу. Завербували до неї поліцая, а він і видав всіх фашистам. Постріляли підпільників без суда й слідства. Кожен з нас повинен пам'ятати, що ми живемо зараз на території, окупованій ворогом.
— Дуже вже ти розумний, — розсердився Гончар, — говориш, як по писаному. А як же мусимо діяти? Як? Сидіти і всього боятися, нікому не вірити, нікуди не встрявати?..
— Не треба сперечатися, — заспокійливо озвалася Надя Цимбал, — давайте краще обміркуємо становище, в яке ми потрапили. Що робити, якщо Славко донесе про нашу підпільну групу?
— Не донесе Славко, — впевнено заперечив Юрко. — Він чесний хлопець. Я головою за нього ручаюся…
— Це добре, що ти ручаєшся за свого товариша, — М'яко заперечила Надя, яка разом з Гончаром вчилася в дев'ятому класі, — але давайте візьмемо найгірший варіант. Славко злякався, пішов у поліцію і про все розповів. Що робити в такій ситуації?