Мільйон і один день канікул
- Автор: Велтистов Евгений Серафимович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Олександренко Дмитро
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мільйон і один день канікул». Краткое содержание книги:
Максим розмахував осколком скла, одначе ніхто не мав сумніву, що він тримає магічний камінь.
— А драбина? — поспитав котрийсь із хлопців. — Як вона чудово перевертається!
— Звичайнісінько, — відповів Максим і засунув до кишені скельце. — Це драбина-вертушка, по ній можна легко залізти на Місяць. Гум-гам усім вам подарує такі драбини. — Максим погладив драбину. Він був радий, що в нього зберігся перший подарунок Гум-гама.
А Автук — він чомусь не сердився на Максима, керував його драбиною… Може, тому, що хлопчик виручав друга, затримував час у своєму дворі?..
Різке дзеленчання долинуло з вікон, і діти зашепотілися:
— Дзвінок… Це дзвінок… Пора до школи…
…Вони заходили по черзі з батьком і матір’ю до порожньої класної кімнати, де за столом сиділа вчителька, і вмощувалися на стільцях. Після сонячного ранку прохолодна кімната видавалася голубою, квадрат дошки — чорною плямою, а ряди столів — дуже суворими. Але на вікні зеленіють рослини — зовсім як трава на газонах.
— Добрий день, мене звати Марія Георгіївна, — відрекомендувалася усміхнена учителька і запитувала свого майбутнього учня чи ученицю: — Як твоє прізвище? Як тебе звати?
Марія Георгіївна не кваплячись записувала відповіді в товстий журнал й потому казала:
— Ми хочемо познайомитися з тобою. Ти вмієш читати?.. А писати? А малювати любиш? Восени ти підеш до першого класу. До першого “А”.
Дві дівчинки, яких Марія Георгіївна записала першими, засоромились, радісно кивнули у відповідь, їм дуже припала до вподоби гарна, лагідна вчителька, тож коли Марія Георгіївна сказала, що їх прийнято до першого класу “А”, дівчатка разом відповіли:
— Дякуємо!
А після дівчаток до класу зайшов білоголовий хлопчик з бабусею, і тут учителька почула дивовижні слова: “Не хочу”. Зайчик ледве ворушив губами, проте його почули й бабуся, й учителька. Бабуся аж руками сплеснула, а вчителька уважно подивилася на хлопчика.
— Чому ти не хочеш учитися, Петрику? — запитала вчителька.
— Я люблю гратися. — Зайчик оглянув клас.
Марія Георгіївна всміхнулася.
— Усі діти встигають учитися і гратись.
— Я люблю гратися вдень і вночі, — уперто стояв на своєму Зайчик. Перед його очима була драбина, що сама тримається в повітрі. — Я не вчитимуся!..
Аж тут втрутилася бабуся, і Зайчик схлипнув.
— Прийдіть краще завтра. Нехай хлопчик утихомириться, — порадила бабусі вчителька.
Услід за Петриком Зайчиковим відмовилися вчитися, завдаючи прикрощів своїм батькам, Михайло і Сергій Сомови та ще десять хлопчиків і дівчаток. Коли зайшов Максим, Марія Георгіївна вже не дивувалася. Вона тільки запитала:
— Ну, а ти чому не хочеш?
— Бо мій двоюрідний брат засох від науки, — голосно промовив Максим і зиркнув на батька, який сидів поряд.
Батько насупив брови:
— Максиме, так не кажуть про старших. А мама стала просити вибачення:
— Та вибачте йому, повторює казна-що. Його брат — доктор наук, — додала вона.
— Я все розумію, — мовила Марія Георгіївна. — Прошу, зачекайте в коридорі.
Марія Георгіївна попрямувала до директора. Вона йшла коридором, де нервували батьки й дивились у вікна діти.
Вона не могла збагнути, що відбувається: в жодній книжці вчителька не читала про такий дивовижний випадок.
“Щось сталося з дітьми, — думала вчителька. — Як усе це пояснити директорові?”
Але директор, виявляється, вже довідався про все, бо й інші вчителі перших класів теж прийшли до нього порадитися: діти не бажали учитися.
— Та це ж діти… — сказав директор. — Вони вперше знайомляться зі школою. Для них розпочинається великий урок, який триватиме все життя. Запросіть до мене, будь ласка, батьків…
І ніхто не знав у всьому світі, що в цей момент на другому кінці зоряного простору, в повітряному місті, в найбільшій кімнаті плавучої кулі, стоїть Гум-гам перед розжареним Автуком. Автук світиться зсередини, немов гнівається за те, що Гум-гам запитує його.
— Скажи, — питає Гум-гам свого Автука, — чому я найнещасніша людина?
Автук аж палахкотить сріблястим вогнем, так і пашить в обличчя хлопчикові, одначе Гум-гам не відступає, дивиться на безмовну машину. Він добре пам’ятає, як Автук викинув його друга Максима, коли той спитав, чому машина спинила час. Але вперше в житті Гум-гам нічого не боїться.
— Скажи, що я маю робити? Мій друг росте щодня, він уже йде до школи, а я… я все такий самий… Чому це так, Автук?
Гум-гам промовляє тихо, але з кожним словом Автук все дужче розжарюється.
— Ти дуже сильний, Автук. Ти даруєш мені все, що б я не попросив… Зроби так, щоб я не розлучався з другом!.. Погаси або засвіти зорі, зупини або запусти час — як сам забажаєш, лишень виконай моє прохання!
Всередині машини щось задзвеніло, яскраво спалахнув вогонь і погас. Гум-гам тихо скрикнув, торкнувся долонею Автука. Він був холодний і чужий, як порожній кістяк зоряного корабля, назавжди покинутого космонавтами. Тільки в глибині машини мигтіли якісь лампи.
Прискакав у двір сурмач на білому коні. Просурмив: “Усім, усім, усім!” Завернув коня — і клусом до іншого двору. Там сурмить збір.
А за ним, за сурмачем у ясно-червоній майці, за білим конем біжить юрбою дітвора. Зупиняються пішоходи, гальмують машини, постовий махає водіям: “Ідуть діти!”
Попереду процесії — кінь. Обережно переходить вулицю пішохідними доріжками. І вухом не веде, коли вершник сурмить.
Максим біжить за білим конем, серце його радісно калатає. Він пізнав його: це той, найкрасивіший у світі кінь, ба навіть не кінь, а скакун, не скакун — сама мрія. Він мовби скочив із хмари — так зненацька прискакав. Тільки вершник інший — сурмач. Ясно-червоний сурмач із срібною сурмою.
Сурмач під’їхав до школи, просурмив у самісіньке небо: тра-та-та!..
— Сьогодні День Нескінченності! — голосно сказав сурмач. — День, що розпочався мільйони років тому. День, що ніколи не закінчиться… Не баріться, гей ви, найдопитливіші в світі!
Максим перший помчав до школи. За цим сурмачем він ладен був летіти аж на край світу. Він помітив, як спалахнуло над входом, розбризкуючи іскри, вогненне коло і діти ринули в розчинені навстіж двері.
А на сходах їх зустрічають Живі Літери. На сходинках у паперових плащах стоять діти, і в кожного на грудях написана літера. Коли швидко бігти сходами й читати літеру за літерою, то виходять такі слова:
А ТОМУ, ЩО ТОМУ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ НА У!
Навіть знак оклику є. Довгий-предовгий. Мабуть, найвищого десятикласника для нього вибрали.
“Ти гадаєш, що піднімаєшся по сходах? — стиха запитує гостей чийсь голос, який, здається, лунає звідусіль. — Ти піднімаєшся вгору… Ти прямуєш до зірок…”
Вгору, вгору… До залу, до залу. Він на останньому поверсі.
Але не так просто потрапити до залу. Біля дверей схрещують списи-авторучки грізні вартові, заступають новачкам дорогу, запитують:
— А ти все на світі знаєш?
— Ні.
— Проходь!
— Авжеж, я все знаю, — уперто говорить Максим, скоса позираючи на спис з гострим пером замість наконечника.
— Ти помиляєшся! — весело відгукується школярик, приймаючи спис. — Проходь!
Максим ступив до темного залу й поточився назад. Праворуч вистрибують у траві антилопи, ліворуч хлюпочеться в морі синій кит, а коли підвести голову, побачиш орлів, які ширяють у високості.
“Хто найбільший у світі? — лагідно запитав притихлих глядачів голос. — Хто найменший у світі, ти знаєш?..”