Мільйон і один день канікул
- Автор: Велтистов Евгений Серафимович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Олександренко Дмитро
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мільйон і один день канікул». Краткое содержание книги:
А Альоша Попов промовив, лежачи в гамаку:
— Розумієш, Гум-гаме… Коли з місяцитом — все дуже легко, все само собою виходить. А мені, може, не хочеться, щоб виходило. Що я — не людина, чи що? Я сам хочу, сам, розумієш?
Гум-гам розсердився. Очі в нього блиснули синім світлом.
— Я йду! — оглядаючи друзів, застеріг Гум-гам.
— Ти що, Гум-гам… — злякано мовив Максим.
— Я йду з вашого двору! — ще голосніше сказав Гум-гам. — Я знайду веселих людей.
— Я йду з тобою! — заявив Максим і раптом згадав, що в нього немає каменя подорожувань. Та він не розгубився. — Я гратимуся з тобою, Гум-гаме! У мене є місяцит…
Він ляснув себе по кишенях, заходився вивертати їх. Кишені були порожні. Щойно в них лежав чужий місяцит… А зараз і його немає.
— Автук, — прошепотів Максим нікому не зрозуміле слово, і Гум-гам одразу здогадався, що хвилину тому, коли він сказав, що залишає цей нудний двір, місяцит зник із кишень усіх пустунів.
— Я знайду нову планету — планету для ігор! — палко мовив космічний мандрівник, звертаючись до Максима. — Нехай там нікого не буде! Тільки ти і я! Нам завжди весело. Жди мого знаку!
Він добув синій камінь і, трохи загаявшись, підкинув його у повітря.
— Прощавайте! — крикнув Гум-гам хлопцям. — Не скучай, Максиме!
Куля лопнула, в усіх задзвеніло у вухах. Та ще щось гупнуло, вдарившись об землю. Це звалився Льоша Попов, опинившись без гамака.
— Дарма, — пробурчав він, потираючи бік, — зовсім і не боляче.
Ніхто не засміявся. Приятелі порозходилися.
Максим сидів навпочіпки біля клумби. Сумно дивився на засохлі грудочки землі. Отак самотньо, мабуть, почувається людина в пустелі. Ані друзів поряд, ані жмутика трави, нічого живого. Сама гола земля. Нараз Максим підхопився: він угледів синю цяточку. Невже квітка? Його, Максимова, квітка!..
Коли навесні дорослі скопували клумбу, садівник дядько Єгор дав Максимові жменьку насіння, і хлопець кинув його у землю. Він не сподівався, що з цих крупинок з’являться на світ живі квіти, проте щоранку підбігав до клумби: а раптом щось виросло? З кожним днем тверділа під сонцем земля, і ось крізь міцну кірку пробилося стебло, а на ньому синіла чашечка квітки. Зачудовано, ба навіть злякано дивився Максим на квітку!
Зненацька лагідно засвітилася, заголубіла клумба, і Максим аж поточився назад. Спершу він здивовано кліпав віями, потім розсердився. Адже так не буває, щоб за одну секунду та розквітла клумба! Хто це пожартував з нього? Адже ні в кого з хлопців місяциту вже не було!
Над будинком пропливала самотня хмара. Тінь від неї накрила клумбу. Важкі краплі впали хлопцеві на маківку, і він, підвівши голову, завмер. Крізь хмарну синяву виднілася чиясь постать. Там, на дощовій хмарі, хтось сидів чи лежав. Гум-гам! Він летів на цій хмарі!
Гум-гам лежав дуже смутний, лежав у дощовій калюжі й дивився з височини на знайомий двір. Він чув голоси хлопців і бачив, що гра триває без нього. Він помітив Максима, що стояв перед клумбою, махнув йому рукою і прошепотів:
— Р-раз!
Спалахнула внизу синя цяточка-клумба, і Гум-гам усміхнувся. Він зробив прощальний подарунок другові, перед тим як шукати нову планету.
А хлопці внизу кричали:
— Наздоганяй!.. Чурики, я в колі… Хто зі мною запускати ракету?.. Лізь вище, ще вище!..
Світ знову належав їм, пустунам без місяциту. Не тільки цей двір — поля й ліси, звідки линув зелений вітер, що пахнув травою, теплі й холодні моря, що посилали прозорий літній дощ, невидимі вдень зірки — і найближча, найяскравіша в небі зірка — Сонце. Пустуни без місяциту, вони не вміли літати на хмарі, проходити повз стіну, перевертати у повітрі драбину. Але вони завжди вірили, що коли-небудь гратимуться у все на світі, як Гум-гам. Тож вони бігли назустріч своєму майбуттю, граючись поки що у звичайнісінького квача; падали, обдираючи коліна, підхоплювались і знову ловили один одного; ганяли по траві м’яча, копалися у піску, запускали аж по лікоть руки у теплий чорнозем, з якого — вони достоту знали це — виростає все живе…
— Лови!.. Кидай!.. Бий!.. Ех ти, роззява… молодець, оце так удар! — лунали голоси, що летіли аж до сонця.
І Максим щось кричав і махав другові, який залишав його. Коли хмара сховалася за дахом, він знову схилився над клумбою, розшукуючи свою квітку.
…Хмара, що на ній лежав Гум-гам, спокійно пливла над полями. На березі вузької річки Гум-гам угледів дві маленькі постаті й поряд постать трохи більшу. Він сумно всміхнувся, він знав, хто це… Сергій і Мишко… Адже вони домовились піти з батьком на риболовлю…
А рибалки й гадки не мали, що над ними ширяє Гум-гам. Вони взагалі не помічали ні крапель, що падали згори, ні самої хмари. Завмерли під зеленим кущем, не відводячи очей од поплавців: один червоний, другий жовтий, а третій із звичайного корка.
Із своєї високості Гум-гам, звісно, не міг бачити, як здригнувся, завертівся на воді корковий поплавець, як натягнулася волосінь і зблиснув на сонці голий гачок.
— Ех, зірвався! — з прикрістю мовив дядечко Захар. — Який окунець зірвався!
Мишко і Сергій вистрибували біля води.
— Я бачив його, бачив… — бубонів під ніс Мишко. — Я мало не кинувся за ним у річку!
— Я теж спершу так був зрадів, — підхопив Сергій, — неначе він попався на мою вудку.
— Нічого, — заспокоїв хлопців батько. — Він од нас не втече!
А Гум-гам крикнув згори:
— Щасливого улову!
Та він був уже далеко, і приятелі його не чули.
Уже присмерком рибалки залишили тихий берег. Вони нічого не зловили, і Мишко сказав Сергієві:
— Шкода, немає місяциту. Д то несли б повне відро окунів…
Та за кілька хвилин хлопці забули про місяцит. Вони йшли слід у слід росяним лугом, і трава, гладенька й пружна, шмагала їх по ногах. Була срібляста місячна дорога, що вела, здавалося, в небо. А на шосе, як семафор, височів стовп. Біля нього, стиха розмовляючи, стояли якісь люди.
Під’їхав до стовпа автобус і забрав усіх щасливих рибалок — з порожніми відрами і з повними.
Спустіла місячна дорога. Лиш одна людина дивилася згори, як тягнеться вона без кінця-краю в набиту зорями темряву — туди, де чекає на нього порожній дім, де чекає на нього суворий Автук. Гум-гам усе ще не зважувався залишити свою хмару…
Того ж таки вечора на вулиці Гарібальді з’явився ящик, що вмів говорити. Перший дізнався про це електрик. Він повертався з роботи і коло аптеки почув тихе, жалібне виття. Електрик здогадався, що це якісь шибеники посадовили в ящик з-під морозива кішку. І він обов’язково звільнив би її, коли б саме тоді вітер не скинув з підвіконня вазон.
Вазон торохнувся біля ніг електрика, бризнувши на всі боки уламками. І в цьому теж не було нічого особливого: отак несподівано завжди падають вазони, коли їх здуває вітер.
В електрика з самого ранку був кепський настрій: на одних темних сходах він замінював стару проводку, і йому на голову звалився залізний щиток. Тим-то, коли біля його ніг бомбою вибухнув горщик, електрик відскочив убік, крикнувши у темне вікно:
— Гей, ви, обережніше! Голову проломите! — і швидко пішов собі геть.
Він, звичайно, забув про нещасну кішку.
Аж тут у нього за спиною хтось голосно чхнув і хрипко загорлав:
— Вогонь! Плі! Вогонь!
Електрик озирнувся: ані душі. Тільки підійшовши до будинку, він згадав про дивовижні вигуки і подумав, що в ящику зовсім не кішка. Вертатися назад стомленому чоловікові було ліньки, тож він розповів дівчаткам, котрі нудилися біля під’їзду, що поблизу аптеки стоїть ящик, який чомусь розмовляє, а на ньому написано: “МОРОЗИВО”.
Дівчатка помчали вулицею.
Електрик лише трішечки помилився: те, що здалося йому кошачим виттям, насправді було співом. Максим, який давно вже сидів у ящику з-під морозива, вирішив, що так приємніше проводити час. Взагалі Максим співає непогано. Але навіть заслужений артист навряд чи заспівав би добре, коли б його коліна упиралися в підборіддя, а тім’я торкалося холодної залізної кришки. Щоправда, заслужених артистів ніхто не змушує співати у такій незручній позі. А Максим заліз у ящик сам.