Мільйон і один день канікул
- Автор: Велтистов Евгений Серафимович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Олександренко Дмитро
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мільйон і один день канікул». Краткое содержание книги:
— Дуже розумний! Яку гру в нього не попросиш, він усе зробить… Я, коли тікав від міліції, тільки встиг сказати, щоб машина перетворилася на якусь дрібничку, і — будь ласка: я стою на тротуарі й тримаю дитячу коляску.
— Значить, Автук керував вантажною машиною, якою ми їхали? — спитав Максим.
— Авжеж.
— І летючими бантами? І співучими замками? І теплоходами? І каруселлю?
— Авжеж, авжеж, авжеж.
— І це він зробив місяцит?
— Звичайно, він.
Автук виблискував перед ним своїм обладунком, і Максим, глянувши на нього, злякався. Він підійшов до прозорої стіни. За стіною висіло вічне сонце. Безлюдне місто гойдалося в небі: кулі, кулі, гнані вітром кулі. Ніхто не грається, ніхто не гуляє, ніхто не літає на вулиці. І в кожному будинку — там, за склом, — свій Автук.
“Мені сім з половиною, — казав собі Максим. — І якщо я залишуся тут, мені завжди буде сім з половиною. Завжди”, — повторив він дуже страшне слово.
І він спитав, стоячи до Автука спиною, а обличчям до спокійного безлюдного міста, дзвінко й виразно промовив у тиші:
— Чому сонях росте під сонцем, яке…
Він замислився й почув, як хтось повторив:
— …яке гасне, тільки-но ніч настане, яка…
— Яка… — зітхнув хтось важко.
— …яка ховає Землю, яка…
— Яка… — простогнав той самий голос.
— …яка вранці чекає Сонця…
— Ой, Сонця! — вереснув голос.
— …під яким росте сонях?
Максим важко дихав, насилу виплутавшись із складного запитання, яке в нього несподівано виникло.
У нього за спиною щось упало. Озирнувшись, він побачив Гум-гама, який сидів на підлозі.
— Що з тобою? — кинувся до друга Максим.
— Оце так запитання! — видихнув Гум-гам. — У мене від твоїх “яких” аж голова запаморочилася…
— От бачиш, — прошепотів Максим, допомагаючи приятелеві підвестися, — бачиш, анічогісінько й не сталося. Я запитав, а він анітрохи не розсердився.
Максим посміхнувся, вимовивши ці слова: як це машина може сердитися!
Автук, як і досі, сяяв холодним сріблом.
Гум-гам, наморщивши лоба, тривожно дивився на Автука і нічого не говорив.
— Чому я став падати на землю? — спитав голосно Максим, підбадьорливо всміхаючись до Гум-гама. — Чому я падав униз, а не вгору?.. Чому Чо-мук полетів на землю?.. Чому його звали Чо-мук? — Максим підійшов до безмовного Автука і з почуттям зверхності зміряв його поглядом з голови до ніг, холодного і скляного. — Ні, — промовив він зневажливо, — у цій КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ ніхто… ніколи… нізащо… не відповість!.. — Він стукнув пальцем по кнопці і скрикнув: — Ой!
Усередині Автука наче спалахнув вогонь. Він стояв такий самий — сяючий, неприступний, — але від нього аж пашіло. Навіть кнопка, до якої торкнувся Максим, була гаряча.
— Що таке? — підбіг до друга Гум-гам. — Він тебе скривдив? Відповідай!
Максим дивився на Автука злякано й очікувально, як дивляться на велетня, що прокидається від сну.
— Та відповідай нарешті! — насідав Гум-гам, стиснувши кулаки.
— Він прокидається, він дуже гарячий! — захоплено промовив Максим. — Зараз він щось скаже…
Автук мовчав. Але було помітно, як він розжарюється, як поступово золотіють зсередини його стінки: в ньому немов розгорялося живе сонце.
— З ним щось сталося! — тривожно сказав Гум-гам.
— Не знаю, — відповів Максим. — Зачекай одну хвилину… Зараз усе побачиш… Ти побачиш, хто твій вірний друг… Побачиш, що тобі більше нічого боятися…
Він ширше розставив ноги, засунув у кишені міцні кулаки. Проказав, дивлячись у розгніване обличчя машини:
— Автук, ти чуєш мене?
Автук світився так яскраво, що, здавалося, з нього зараз посиплються іскри. Гум-гам завмер поруч з Максимом. Пліч-о-пліч.
— Автук, — голосно сказав Максим, — навіщо ти зупинив час, Автук?
Немов сяйнула холодна блискавка. Прозора куля, несподівано виникнувши, розділила друзів і, підхопивши маленьку постать, закружляла на одному місці. Гум-гам, якого відкинула невидима сила, вперше в житті зачудовано спостерігав, як раптом, зникає його друг…
Максим опритомнів у знайомій альтанці. Отямившись, він перш за все обмацав кишені. Синього каменя подорожувань там не було…
Максим зітхнув: Автук переміг його.
— Щодня одне й те саме: чу-де-са! — Зайчик позіхнув, показуючи, що йому дуже й дуже нудно.
— Ти що? — Максим кинувся до Петька. — Хочеш залишитися без місяциту?
— Подумаєш! — відмахнувся Зайчик.
— Ану давай місяцит!
Зайчик поліз до кишені й подав Максимові місяцит у блискучій обгортці. “Я ВСЕ ВМІЮ” — виблискували магічні слова.
— У мене зуби болять від цього місяциту! — Зайчик крутнувся на одній нозі, крикнув: — Хто зі мною в піжмурки?
Хлопці мовчали.
— Ходімо гратися у дресировані тролейбуси, — запропонував Максим. — Нехай вони бігають на задніх колесах!
Ніхто не ворухнувся.
— Сергію, Мишко, за мною! — гукнув Максим.
— Нам вудки треба лаштувати, — буркнув Мишко.
— З батьком на риболовлю їдемо, — підтакнув Сергій.
Максим розізлився:
— Знаєте, хто ви? Знаєте… У людини лихо, а ви…
— Лихо? В якої це людини лихо?
— Я сказав би, та хіба ви зрозумієте! — Максим махнув рукою. — Ви краще відповідайте: будете гратися з Гум-гамом?
— Ми йдемо на риболовлю, — зітхнув Мишко.
— Домовилися, — зітхнув услід за братом Сергій.
— Ви… — Максим аж задихнувся. — Ви… зрадники… Ось ви хто! Віддавайте місяцит!
Ще дві плитки було повернуто Максимові.
— А ти? — запитав Максим Альошу Попова.
Винахідник із сімнадцятої квартири дістав місяцит, надкусив і поволі промовив:
— Р-раз!
У нього за спиною повис мереживний гамак. Альоша ліг у гамак, уп’явся очима в небо.
— Я думатиму, — мовив він, наморщивши лоба.
— Може, й ти не хочеш гратися? — наступав Максим на рожевощокого Льоню.
Льоня відступав, знизував плечима.
— Не знаю, щось не хочеться…
— Викладай місяцит!
— І не подумаю…
— А я кажу: давай!
За якусь мить приятелі лупцювали один одного, і гурт довкола них пожвавішав.
— Чесний бій, без місяциту! — кричали глядачі. — Мишко, сюди!
Навіть ледачкуватий винахідник зіскочив з гамака, застрибав, замахав кулаками.
— Раз! — рахував Мишко. — Два!.. Три!..
Бій тривав до десятої. Зненацька міцні руки схопили кулаки, що так і мигтіли в повітрі. І всі побачили Гум-гама. Він був у спортивному костюмі — справдешній суддя.
— Перемогу присуджуємо обом сторонам, — промовив, усміхаючись, космічний мандрівник. — Ех ви, хіба ж так роблять з повітря морозиво? Дивіться, як треба заморожувати повітря. Цю морозильну гру вигадав я!
Руки в Гум-гама завертілися з швидкістю пропелера. Він наче одбивався від загону невидимок. Зрештою перестав підбивати повітря й підняв над головою кулак.
— Ескімо, — похвалився Гум-гам. Кожен його палець обріс морозивом з шоколадною кірочкою. — Найприємніший сніданок, — провадив далі Гум-гам, облизнувши палець, — це морозиво. Хто хоче? Ескімо з повітря…
Дехто заходився махати кулаками, але не всі. Більшість стояла з нудьгуючим виглядом.
— А ви? — запитав Гум-гам. — Ви не любите морозива?
— У них болять зуби, — хмуро пояснив Максим. — їм набрид місяцит.
Обличчя в Гум-гама дивно поблакитніло. Він мовчки дивився на друзів.
— Ви не хочете більше гратися? — здивовано спитав він.
Його друзі мовчали.
— Ви не хочете гратися в місяця й зірок? У дерева й гойдалки? У бабок і сміх? Не хочете гратися зі мною?
— Ми вже у все гралися, — пролунав Мишків голос.
— Еге, — пропищав Зайчик. — І так щодня обманюєш бабусю. А це нечесно…
— Від паска не втечеш, — підтримав його Сергій.