Діти Безмежжя

Велика прелюдія

Марія летіла в міжзоряний простір.

Марія летіла до Сонця.

Марія летіла в обійми далеких зірок, назустріч їхньому таємничому мерехтливому промінню.

Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно-білі хмарини, і білокорі берези.

Дівчина прощається з ними, в думці говорить найсердечніші слова, перебирає струни свого урочистого настрою. Здійснюється заповітне, вимріяне, таємниче. Ще так недавно Марія бігала замурзаним дівчатком по берегах рідної ріки, дивилася па відблиски сонця у жовтавих хвилях, ловила в долоні розхлюпані іскри його променів, проводжала його при заході на покій, бажаючи доброї ночі, а тепер…

Тепер Марія летить до Сонця в гості. Не в казці, не на Горбоконику, не на чарівному кораблі, а насправді.

«А може, в казці? Може, й життя — це казка? Чи не занадто люди спростили все навколишнє? Вони звикли до таємниць і перестали дивуватись? Чи добре це? Навряд. Таємниця, Велика Таємниця — ти повинна завжди супроводжувати людину, інакше вона зачерствіє серцем і перетвориться в реєстратора нових відкриттів і, замість того щоб приймати в серце нові хвилюючі знання, вона буде просто дивуватися їм, як дивуються в цирку ілюзійним номерам.

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире…

Ось чому я лечу до тебе, божество всіх народів. Ось чому я ділюся своєю простою радістю з усіма, кого бачу, з ким виростала серед рідної природи.

Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — нарості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі. Коли на душі моїй радісно, коли я бачу веселі обличчя людей, все навколо освітлюється чудовими барвами, хоч надворі й хмари або пітьма. А коли десь пробивається злоба, коли з закутків душ виповзає нещирість чи заздрість, підлота чи зрада — світ огортається коричневим туманом, насичуючи чисте повітря отруйними випарами. О, як чудово, що ти є, Сонце прекрасне! Ніякий океан темряви не затопить тебе, не затьмарить, не знищить!

Завтра в небо полетить корабель. Я полечу на ньому. Ми зупинимось на Сонячному Острові, де я буду працювати. Ти, мабуть, знаєш про той дивовижний острів? Люди нашої Землі зробили його з металу, здобутого в надрах планети. Той метал віки лежав би іржавими пластами, якби не втрутилася в його долю воля Людини — твій творчий промінь, любе Сонце. А тепер він кружляє біля тебе як повноправна, маленька планетка, утвір людства, твій утвір, животворний вогонь світу!

Яке щастя випало мені! Я виходжу в ефірний світ, як вилітають влітку з гнізда пташенята. Міцніють крила, сповнюється вогняним прагненням душа, і нема в світі таких перешкод, які б зупинили нестримний політ людського духу до світла.