Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
Двері відчинив сам Макогон. І до вух Альоші долинув його незадоволений голос: «Чого так пізно? Здається, домовились!» Відповіді Альоша не розібрав: як на лихо, в цей час з оглушливим ревінням промчала колона спортсменів-мотоциклістів.
Альоша притулився спиною до каштана і приготувався довго чекати. Але він помилився. Рівно через три хвилини вийшов Макогон, а за ним Поніманський. В руках у Поніманського був обшарпаний чорний чемодан. На прощання вони недбало кивнули один одному і розійшлись у різні боки. Альоша розгубився. За ким іти? Не може ж він розірватись на дві частини. «От якби тут був Вітька»… — пожалкував.
Поніманський та Макогон відходили все далі й далі, і Альоша зробив вибір. Поніманський, безперечно, керівник організації, саме він знає і Матвійовича, і Макогона. Стежити треба за ним! Він кинувся за Поніманський. І вчасно. Загайся ще трохи, і той би поїхав у тролейбусі.
Про всяк випадок хлопець скуйовдив свого русявого чуба і начепив окуляри. «Отак буде краще. Я ж примітний…» Примостившись на задньому сидінні, ухопився за щоку, ніби в нього розболівся зуб.
Тролейбус, шарудячи шинами об асфальт, плавно зробив коло і зупинився на кінцевій зупинці біля вокзалу. Альоша спробував було вискочити через задні двері, та люди, що заходили в тролейбус, заступили йому дорогу. Тоді він кинувся вперед, але на нього посипалися градом докори. Довелося поволі просуватись за пасажирами. Він був ще десь па середині машини, а Поніманський уже вийшов. Коли Альоша, нарешті, вибрався з тролейбуса, від Поніманського не було і сліду. «Він на вокзалі, де ж іще йому бути?» — промайнуло в Альошиній голові, і він помчав туди.
Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?
Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.
— Поїздів, синку, багато, — розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. — Тобі який потрібен? Куди зібрався?
— Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…
Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.
— У нас зараз сімнадцять п'ятдесят п'ять… Найближчий відходить о вісімнадцятій п'ятдесят одна, на Ленінград. Швидкий… Двадцять перший… За півгодини до відходу вагони подадуть для посадки на п'яту колію, третя платформа.
— А до нього ніяких не буде?
— Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього — ніяких.
«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».
В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.
«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»
В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:
— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!
— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.