Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
Різко задзвонив телефон. Луговий досадливо одмахнувся, але телефон не вгавав.
… Будинок міського управління міліції стояв огорнутий темрявою, лише в одному вікні сяяло світло.
— Що трапилось? — спитав Андрій Остапович у відповідального чергового. — Чого викликали?
— Серйозний сигнал, — простягнув той конверт. — Щойно знайшли в урні для заяв.
НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Вітя аж тремтів з цікавості: хто ж прийшов до Півня.
— Альошо! Альошо! Дай і я подивлюсь, — свистячим шепотом просив він.
Альоша одмахнувся, не відриваючись від замкової щілини. На площадці сходів стояв незнайомець у білому, бездоганно випрасуваному костюмі, білих модних сандалетах і в білому ж капроновому капелюсі. «Франт! Чого йому треба від Матвійовича?» — спантеличено запитував себе Альоша, не знаючи, що й подумати.
Виглянув Півень і розплився в усмішці.
— А-а! Давненько, давненько не навідувався.
— Не заважатиму? — ввічливо спитав незнайомець.
— Та що ти, добродію мій! Ласкаво прошу. Завжди радий.
Коли вони зникли за дверима, Альоша випростався.
— Ну, що там, що? — допитувався Вітя. — Так і не дав мені подивитись. Усе сам, сам… Товариш називається…
— От дивак! Коли ж я міг? Всього хвилина проминула. Ані ти, ані я нічого б не встигли побачити. Пішли на подвір'я. Там чекатимемо знайомого Касторки.
— Може, краще в тебе пождати?
— А ти знаєш, скільки він там пробуде? Візьме і дві години просидить, а то й більше. Не будеш же весь час стовбичити біля замкової щілини.
Вітя погодився з другом, і вони вийшли на подвір'я.
— Вітько! Альошко! — загаласували хлопці, що стовпились у маленькому скверику, — ми якраз розбиваємось на команди. Гайда з нами!
— Я ногу підвернув, — удавано зашкутильгав Альоша.
— А в мене… в мене горло болить, — услід за товаришем вигадав Вітя. — Мабуть, застудився. Вчора цілий день у річці просидів.
Футболісти побігли, а Вітя й Альоша провели їх заздрісними поглядами. Зітхнули й опустились на лавку. Минуло п'ятнадцять, тридцять хвилин, година, а незнайомець усе не виходив.
— Ночувати він зібрався, чи що? — обурювався Вітя. — Може, ми проґавили його?
— Та що ти? Адже вихід один, через двір. Не вистрибнув же він з другого поверху. І про що вони можуть так довго розмовляти? От би дізнатись!
— Цей тип, — заокруглив Вітя сірі і без того великі очі, — найголовніший. Він, певно, і записку писав… Давай з'ясуємо, де він живе.
— Для цього ми тут і сидимо. Якщо зараз його пропустимо, то коли ще побачимо? А те, що він їхній керівник — згоден. Ти знаєш, як він одягнений?
— Звідки я знаю? Ти ж не дав подивитись.
— Весь у білому: і костюм, і черевики, і капе… — Альоша затнувся. На ґанку з'явився незнайомий з великим пакунком в цупкому жовтому папері. — Вийшов! Вийшов! Та не дивись! Тобі кажуть! — засичав Альоша і неприродно голосно зареготав. — Здорово мені вчора пощастило! З першого разу отакенного окуня витягнув. Всі ахнули. Кілограмів п'ять або навіть шість.
— Коли ж встиг? — не зрозумів Вітя. — Що ти заливаєш?
— А щук скільки! Ого-го! — моргаючи спантеличеному приятелеві, заторохтів Альоша.
Нарешті Вітя втямив.
— А ми вчора волоком ловили, — не лишився він у боргу. — Теж здоровенну щуку вицупили, а потім судаків… Йоржів… лящів і ще… в'язів, — перелічував він перші-ліпші породи риб, що спадали йому на думку. — Юшку варили! М-м! Така смачна!..
Незнайомець, не звертаючи уваги на хлопців, пройшов мимо них на вулицю. Друзів наче вітром підхопило.
Навіть і гадки не маючи про це, незнайомець завдав Альоші та Віті багато клопоту. Він не пропускав жодного магазину, подовгу простоював біля прилавків, розглядав тканини, капелюхи, галстуки, навіть приміряв макентоші, черевики; особливо довго затримався у магазині грампластинок.
Через вітрину хлопці бачили, як незнайомець, поклавши пакунок на прилавок, допомагаючи собі руками, щось переконливо доводив продавцеві. І раптом, схопивши пакунок, стрімголов вискочив на вулицю.
Вітя та Альоша ледве встигли відскочити убік. Але незнайомець нічого не помітив, сердито буркотів собі під ніс: «Неподобство! Коли це припиниться? Можу ж я кінець кінцем купити те, що мені до душі! Не розумію, що в тім поганого, коли мені подобається твіст або рок-мамбо?»